Напередодні 755-річчя Львова відомі львів’яни розповідають улюблені історії про рідне місто

Про унікальність міста Лева написано сотні книг, але ще більше існує легенд  і побрехеньок про те, що за сім століть тут встигло статися. Оскільки наступного тижня, 7 –  9 травня, ми святкуватимемо 755 років від того часу, як про місто вперше письмово згадали, то “Пошта” запропонувала відомим львів’янами розповісти свої улюблені історії про те, що свого часу тут відбувалося.

Нікого вже не здивуєш, що тут винайшли гасову лампу, налагодили книгодрукування, звели першу пошту у Східній Європі, вперше в Україні поїхав трамвай, сконцентрована найбільша кількість архітектурних пам’яток у країні…

Цей список екскурсоводи щодня переповідають гостям міста у різних куточках Леополіса. Але нині туристи з більшим захопленням зітхають, коли дізнаються, що пам’ятник Івана Федоровича має незвичайну хибу: його чобіт має каблук, а у ХVІ столітті ще не існувало взуття на підборах…

Отож, опитаних нами оповідачів ми попросили розповісти незвичайну легенду. Результат вкотре підтвердив унікальність Львова. Бо де ще є людям так файно, як тут?!

Ілько Лемко,
львовознавець:

– У мене найпопулярнішою є історія про львівських Ромео та Джульєтту. Цю історію я переповів у своїй книжці “Кохання і смерть”. Це сталося 1594 року, коли  заможний і вродливий італійський купець Паоло Мікелані приїхав до Львова. Тут він закохався у львівську красуню Пелагею. Це було палке кохання, і справа майже добігала до весілля. Але у місті розпочалася епідемія чуми, що на той час було явищем далеко не рідкісним. Пелагея захворіла. Паоло вирішив будь-що бути біля коханої, його відмовляли, попереджали, що він теж захворіє і помре, але він твердо вирішив, що зробить щасливими останні дні її життя. Звісно, що він теж захворів. Хлопця і дівчину поховали на різних кладовищах. Пелагею – на православному цвинтарі Благовіщення, а Паоло – на католицькому кладовищі біля шпиталю святого Станіслава. На їхніх могилах викарбувані написи: “Кохання з’єднає, а смерть не здолає”. Важливо, що ця трагічна історія львівських Ромео і Джульєтти заснована на реальній події, яка записана у хроніці Бартоломея Зіморовича.

Ігор Осідач,
екскурсовод:

– Хочу розвінчати один львівський міф. Багато львів’ян розказують легенду про те, що монахи бігали до монашок через таємний підземний хід, який знайшли біля переходу на площі Митній. Однак переказ про цей підземний хід набагато цікавіший за цей міф.

Цей хід археологи знайшли наприкінці ХІХ століття. Насправді це підкоп з часів польсько-турецької війни 1672 року. Це був хід, який прорили для підкладання вибухівки під мури міста, що було нормальною європейською практикою тих часів.  Але історія починається дещо раніше. Незадовго перед тією війною до Львова приїжджає мальтійський лицар Мегеліно, який до того ж був астрологом. Приїхавши до Львова, він несподівано оголошує, що на місто чекає страшна війна. Спершу йому не надто повірили. Але саме тоді з міської ратуші впав флюгер у вигляді лева. Як вже встигли до того часу переконатися львів’яни, це завжди віщувало облогу. При цьому флюгер упав обличчям на схід, тож міщани очікували загрози зі східного боку. Що цікаво, він упав не відразу, а на хвилину затримався і тоді впав на велику срібну кулю, яка символізувала польську державу, і зробив там серйозну вм’ятину. Це витлумачили так: Львів впаде не одразу, а польська держава зазнає серйозного удару. Тож коли передбачення Мегеліно підтвердилися ще й львівським забобоном, лицарю повірили.

Того ж року до Львова справді підійшли війська Петра Дорошенка з турками і обложили місто. Лицар Мегеліно очолив захист Бернардинського монастиря, роблячи вилазки через міську каналізацію. Всіх дивує те, що після атак, які він очолював, лицар повертався без серйозних поранень і це при тому, що його люди зазнавали серйозних травм. Таких вилазок було чимало, але найдивовижнішою виявилась вилазка саме в цей підкоп, який знайшли археологи. Після того, як львів’яни дізналися про нього, невеликий загін пішов туди і вирізав усіх турків. Як переповідає переказ, вийшли вони звідти дуже пафосно: була ніч, гримів грім, а небо розсікали блискавки, воїни були вимащені глиною та кров’ю. Натомість у самого Мегеліно не було жодної подряпини. Для Львова війна закінчилася викупом. Після війни Мегеліно запропонували міське громадянство і будинок у Львові. Він від цього відмовився і поїхав геть. Більше відомостей про нього немає.

Микола Савєльєв,
головний редактор газети “Ратуша”:

– Я можу говорити про кримінальні історії, оскільки спеціалізуюся в газеті в основному на кримінальній тематиці. Колись давно була така історія, що у Львові продавали цеглу нічним перехожим. Люди підходили до перехожого вночі і казали: “Купи, будь ласка, цеглу”. І той хоч-не-хоч мусив купити, бо,  самі розумієте, в іншому випадку йому розвалювали голову. Ця “добра” традиція продавати під мостами в нічний час цеглу зародилася саме у Львові. Поляки, звичайно, приписують її собі, кажуть, що таке почалося у Варшаві. Але, зважаючи на певні традиції розвитку рекету в 90-х роках, я думаю, що цю традицію все-таки придумали львів’яни. Вони завжди все нове придумували, а потім дарували Європі. Принаймні, коли це розказую, мені вірять.

Ярина Коваль,
журналіст-культуролог:

– Як і кожен львів’янин, я теж маю улюблені історії, якими залюбки ділюся з тими, хто приїжджає на моє запрошення до Львова на гостину. Є серед них і та, яку почула колись від наукового співробітника Львівського історичного музею Бориса Мельника і яку своїм гостям відтепер розповідаю завжди.

Колись у Польщі існував звичай: коли король вступав на трон, то мав відвідати найбільші міста держави. 1634 року до Львова із цією метою в’їхав новообраний Владислав IV Ваза. У вікні будинку 30, на площі Ринок, він раптом помітив вродливу усміхнену дівчину, яка його з цікавістю розглядала. На брак жіночої уваги Владислав IV Ваза ніколи не скаржився, однак ця дівчина (а це була Ядвіжка Лушковська, донька збіднілого львівського купця) видалася йому особливою. І зі Львова король поїхав уже разом з нею. Однак одружитися закохані не могли – через статус. Але їхні почуття міцніли, і за якийсь час у них народився син Костянтин, якому Владислав IV дав своє прізвище Ваза.

І так би їхнє життя щасливо минало і далі, якби польське придворне панство не почало бунтувати. Вважаючи, що Ядвіжка причарувала короля, Вазу почали лікувати святою водою та спеціальними молитвами. А коли побачили, що все марно, змусили одружитися з донькою австрійського імператора Цецілією Ренатою, яка була хоча й доброчесною, але страшенно нудною. Про існування Ядвіжки Цецілія довідалася вже під час шлюбних урочистостей. Під час святкувань у дворі замку влаштували цькування звірів, на яке прийшла подивитися і Ядвіжка. Маючи дуже веселу вдачу, Лушковська щиро тішилася видовищу, чим привернула до себе увагу королеви. Поцікавившись у королівського почту її особою, королева відразу довідалася про все зі всіма подробицями. Зрозуміло, терпіти конкурентку  вона не могла. На вимогу Цецілії Ядвіжку спочатку переселили до іншого палацу, а потім терміново видали заміж за шляхтича Яна Виписького, якому за це дали староство в Меречі, неподалік Тракая, куди мав без затримок виїхати з новою сім’єю. Цецілія заспокоїлася, та не заспокоївся Владислав. Він був запеклим мисливцем, а навколо Мереча росли ліси. На кілька місяців, а то й на півроку їздив він у ці краї на полювання, хоча насправді його метою було зовсім інше. Після смерті Цецілії короля одружили вдруге. Але й друга дружина не спромоглася посісти місце Ядвіжки у королівському серці. Помер Владислав IV Ваза на руках у своєї коханої в Меречі у квітні 1648 року. Легенда розповідає, що від надмірного захоплення афродизіаками в нього відмовили нирки.

Лілія Онищенко,
начальник управління охорони історичного середовища Львівської міської ради:

– В одному з фондів львівського архіву є така переповідка. У 1630-х роках муляр передмістя Микола Поправа був звинувачений в аварійному стані однієї з кам’яниць на Ринку, де через підкопування основ для влаштування додаткових льохів  та через підрубування фундаментних конструкцій осіли стіни, потріскали арки і склепіння в сусідній кам’яниці (на Ринку, 19). У всьому виявилась винна небіжка Пелчина, що у попередньому році (1637) конче хотіла якомога більше льохів накопати і засклепити. Вона покликала майстра Поправу, але той відраджував її, передбачаючи небезпеку. Але коли Поправа поїхав до Бродів, Пелчина закликала його челядників і найняла їх копати і склепити льохи в пивницях. Як то часто буває, скаргу на такі дії написав сусід. Муляра Альберта Келара, відрядили на місце, де він зафіксував незаконні роботи, які виконували землекопи та муляри без належної кваліфікації. За розпорядженням бургомістра, їх заарештували і посадили до цюпи. Тоді келар пішов до радника Якуба Шульца. Той порадив: щоб хлопи не сиділи в цюпі без діла і щоб не сталось лиха, нехай підуть і попідмуровують фундаменти в кам’яницях та позасипають викопані ями. Келар конвоював працівників на місце і пильнував, щоб вони працювали. Але коли надійшла пані Пелчина, то зчинила скандал, що то її кам’яниця і вона тут урядує. А якщо станеться руїна в кам’яниці сусідів, то вона має досить грошей, щоб їм відшкодувати. Оскільки підмайстри Пелчини відмовились далі працювати, найняла інших майстрів і зачинила двері своєї кам’яниці. Копали вночі при свічках, а викопану землю не вивозили, а складали в сусідній пивниці, щоб не помітили ні радники, ні сусіди. Однак у певний момент почали осідати стіни, так що у склепі в сінях просіли двері і їх не можна було зачинити. Подібне сталось і в кам’яниці сусідів. Тоді терміново з Бродів викликали Миколу Поправу і наказали йому ліквідувати аварійний стан під загрозою кари на горло. Хоч-не-хоч, той власним коштом і силами з ризиком для життя провів необхідні роботи, за які небіжчиця  Пелчина не заплатила, а послала його до Дябла разом зі сусідом і всією радою.

Роман Шуст,
декан історичного факультету ЛНУ:

– Серед злочинів у середньовічному Львові особливо небезпечним вважався злочин фальшування монет. Це був один з небагатьох злочинів, за які засуджували до такої важкої смертної кари, як спалення на вогнищі. До речі, під цю кару підпадали всі фальшивомонетники, незалежно від їх походження – простолюдини, міщани чи шляхтичі. Був випадок у другому десятилітті XVII ст., коли суд засудив до спалення на вогні Кшиштофа Домаславського за фальшування монет, а міський кат не розрахував кількості потрібних затратних матеріалів, необхідних для виконання цієї смертної кари. Коли вже шляхтича почали палити, виявили, що забракло соломи і дров. Міська каса змушена була терміново виділяти кошти для закупівлі цих паливних матеріалів, щоб порядно допалити злочинця, який на погаслому вогнищі в муках очікував довершення страти. Про це є відповідний запис у міських касових книгах. Цей факт підтверджує, що чиновники здавна не вміли рахувати, а не тільки тепер.

Андрій Салюк,
президент благодійного фонду “Збереження історико-архітектурної спадщини Львова”:

Мене часто запрошують прочитати лекцію майбутнім екскурсоводам. Зазвичай я розповідаю їм байку про те, як Роберто Бандінеллі викликав на дуель одночасно усіх депутатів львівської ратуші.
А історія була ось яка. Бандінеллі був дуже пристойним, гарним і видним кавалером. Більше того, він був страшенним ловеласом і не пропускав жодної спідниці. Є переказ, що на черговому засіданні міські райці випадково з’ясували, що багатій завдав прикростей майже усім: він чіплявся чи то до дружини, чи до дочки, чи до племінниці кожного з них. Не багато треба було, аби засідання перших мужів міста перетворилось на звичайне перемивання кісточок Роберто Бандінеллі. За кілька днів чутки про те, чим займались народні обранці у сесійній залі, дійшли і до Бандінеллі. Як справжній італієць, він спалахнув, вирішив, що не потерпить такої образи і викликав на дуель одразу всіх депутатів, яких на той час було близько 15 осіб. Закінчилось усе досить несподівано – дуель не відбулася, бо ніхто з райців не прийшов. А справа в тому, що Бандінеллі був не лише ловеласом, але й дуже вправним фехтувальником. Тож, очевидно, кожен депутат подумав собі: нічого не станеться моїй жінці, а от дірка в пузі, то не добре.

Я це розказую не для того, щоб сказати, яким ловеласом був Бандінеллі чи якими наляканими були райці. Я намагаюся показати, що про Львів не треба розказувати категоріями, скільки кубометрів каменю було використано при будівництві того чи іншого будинку. Львів – це емоції, неповторні історії і унікальна атмосфера. Після таких історій кожен львівський будинок починає жити реальним життям, а люди легко можуть уявити, як з дверей палацу виходить Бандінеллі зі шпагою.

Ігор Лильо
 історик:

– Найулюбленішою є історія мого життя… Якщо ж серйозно, то останні кілька місяців найцікавішою для мене є історія винаходу унітаза з підігрівом. Свого часу у Львові мешкав вірменин Мардерусович. Він був директором місцевого банку і мав слабкість – постійно хотів щось вигадувати. Плодом одного із таких винаходів стала кришка для унітазу з підігрівом. Мені здається, що це дуже корисно, особливо взимку. Дивно, але чомусь ця річ не прижилася. Після Другої світової війни у місті більше дбали про те, щоб облаштувати хоч якість туалети на балконі…

Микола Бандрівський,
археолог:

– Ця реальна історія, яку ми описували у своїх звітах, відбулася 20 років тому під час археологічних розкопок крипти під головним вівтарем собору св. Юра. Тоді Роман Сулик, історик церковного будівництва, Юрій Лукомський, дослідник-археолог княжого Галича, і я  проводили розкопки в підземеллях собору. Туди мали перенести тлінні останки Йосифа Сліпого з Рима. Ми застали там страшне звалище, купи битої цегли, сміття, пісок, якісь поламані ящики. Коли почали втрьох копати, і, уявіть, у тій крипті під головним вівтарем ми раптом наштовхнулися на чотири дерев’яні скрині. Дві з них виявилися порожніми, а дві повні. При цьому заповнені вони були пляшками з вином для причастя. Це було італійське вино в дуже хорошому стані. Навіть збереглись етикетки на пляшках. Пізніше ми знайшли листування, датовані 20-ми роками, про постачання цього вина. Згідно з актом, ми передали отцям 106 пляшок вина. Одна з тих пляшок була надбита, і ми не втрималися, щоб не попробувати вино. Воно виявилось густим  рубіновим напоєм зі стійким ароматом та дуже приємним смаком.