У самобутню церкву високої мистецької вартості перетворюється нічим особливим дотепер не примітний храм Архі­­стратига Михаїла у селі Верин поблизу Миколаєва на Львівщині. З ініціативи священика Василя Говгери та за підтримки місцевої громади над близько 1000 квадратних метрів церковних стін ось уже другий рік поспіль працює професійний художник - цікавий та вдумливий живописець Микола Гаврилів, який, словами мистецтвознавця Олеся Ноги, "кожен порух фарби завжди ставив і ставить у залежність від аналітичних роздумів про сучасне життя, філософію та релігію".

  причин здебільшого - не стихійні лиха, а звичайне недбальство, зумисне шкідництво або невігластво не лише прихожан, а й священиків, які часто-густо свідомо нищать сакральні скарби у гонитві за чимось більш сучасним, що в їхньому розумінні вписується у поняття "нове".

Окремі з постатей нагадують реальних людей, як ось ця - Тараса Шевченка

Фахівці часто нарікають, що в сучасній Україні зруйновано більше церков, ніж у Першу світову війну. І серед

Цілком іншою є ситуація із церквою у Верині. Отримавши у своє відання храм, трафаретно розписаний понад двадцять років тому олійними фарбами, отець Василь Говгера задумав перетворити його у святиню, де духовна значимість буде невіддільна від значимості мистецької. І його у цьому активно підтримали прихожани. Відтак священик розпочав пошуки виконавців.

Та спочатку марно. Попри наявність у Львові відповідних відділів у мистецьких навчальних осередках, художника, який би був готовим піти услід за сузір'ям геніальних майстрів Високого Відродження (де Леонардо да Вінчі символізував інтелект, Мікеланджело - могутність, а Рафаель - гармонію), але із врахуванням сучасного досвіду,  знайти було непросто.

Миколу Гавриліва до священика привів художник Михайло Данчевський (перед яким зараз стоїть не менш відповідальне завдання - створення орнаментів для цього храму). Отець Василь Говгера про Гавриліва уже знав - бачив його роботи на виставках, та й сам замовляв дві картини для вівтаря веринської церкви - "Поховання Ісуса" та "Зустріч з Марією Магдаленою", а потім ще й інші. Однак близько вони знайомі не були. Після особистої бесіди вимогливий пастор дав дозвіл. Після півроку наполегливої богословської праці, спілкувань, спільного продумування сюжетів, консультацій із фахівцями "Львівської по­літехніки" щодо технології малювання, підготовчих робіт, урешті - реальна малярська праця, споглядаючи яку, бачимо: веринська церква - явище небуденне, та реально матиме місце на мапі найкращих сучасних взірців українського сакрального мистецтва і куди не соромно буде водити туристів.

Відмовившись від узвичаєної для місцевих сільських церков ідеї внутрішнього си­нього купола з хрестом посередині, художник і священик постановили - цей купол буде золотистим, а всі зображення увін­чуватиме  Преображення Господнє, де лик Ісуса нагадуватиме лик  із Туринської плащаниці. Сьогодні фігура Христа, яка має шість метрів і над якою художник, лежачи на риштуваннях, працював півроку, у храмі вже не єдина. А загалом фігур заплановано майже триста, і в багатьох пізнавані реальні люди. Так, оскільки ніде в літературі не зафіксовано, як виглядали пророки, як вдягалися, які бороди носили і чи носили взагалі, в одному із них уважний глядач розгледить Тараса Шевченка. Найулюбленіший і наймолодший учень Ісуса - Іван - дуже схожий на приємного хлопця зі світлою енергетикою Петра Гирича - бас-гітариста гурту "Мері" (де Микола Гаврилів за сумісництвом грає на клавішних), а апостол Марко -  копія живописця і педагога Романа Безпалківа, якому автор завдячує відчуттям барви.

Микола Гаврилів кожен порух фарби ставить у залежність від аналітичних роздумів

Цікаво й інше. Розписуючи церкву, Микола Гаврилів собі не зрадив: випадкових зображень на церковних стінах немає. Отож, малюючи євангеліста Матвія, художник відтворив біля його ніг купку монет, вказуючи, що у світському житті Матвій збирав податки. А біля Луки (в миру - художника), крім копії створеної ним ікони, ще й палітру та сучасну баночку з ультрамарином, де за орнамент - ім'я та прізвище української заробітчанки, яка вже передала фарб для розпису церкви у рідному Верині на п'ять тисяч євро. До речі, ця жінка - не єдина,  яка робить храму щедрі пожертви. Священик дуже здивувався, коли після Різдвяних свят місцеві хлопчаки за власним бажанням віддали йому наколядованих кількасот гривень з  мотивацією - аби в їхньому селі була гарна церква. Відтак храм у Верині - це не лише свідчення високоосвіченості священика та митців (а вітражі для храму проектує метр львівського мистецтва Любомир Медвідь), а й приклад високої духовної планки та сподвижництва сільської громади.

"Якщо проаналізувати історію світового мистецтва, - каже Микола Гаврилів "Суботній пошті" під куполом храму (куди наша кореспондентка піднялася риштуванням услід за майстром. - "СП"), - то 100-200 років подекуди випадали з неї тільки тому, що впливових людей це мистецтво цікавило мало. У цьому випадку маємо гарний зразок впливовості однієї громади. І я щасливий, що і сам маю честь дійти до своєї вершини. А саме такою завжди вважав розпис храму..."