Сьогодні, 10 березня, у кінотеатрі “Копернік” розпочинається шостий щорічний фестиваль “Вечори французького кіно”, який зібрав п’ять нових французьких фільмів, знятих у різних жанрах та стилях.

Оригінал Жюльєт Бінош

Відкриється фестиваль стрічкою іранського класика Аббаса Кіаростамі “Завірена копія” із Жюльєт Бінош у головній ролі. Саме ця стрічка зробила знамениту французьку актрису лауреатом Каннського фестивалю – Бінош отримала “Золоту пальмову гілку” за найкращу жіночу роль.

Джеймс – британський письменник, приїжджає в Італію на конференцію, присвячену проблемі оригіналів та копій у мистецтві. Там він знайомиться з француженкою, власницею картинної галереї, яка робить вигляд, що письменник – це її часто відсутній чоловік. Письменник підіграє чарівній жінці, але ця безневинна гра незабаром стає небезпечною. Гра трансформує реальність, переходить у неї, і грань між оригіналом і копією стирається зовсім...

“Завірена копія” – книга англійського культуролога Джеймса Міллера, героя цього фільму. Довівши у своїй праці тезу про перевагу копії над оригіналом, він приїхав представляти італійський переклад книги до Тоскани. А на презентації несподівано зустрів незнайому жінку, яка спочатку попросила автограф, а потім запропонувала прокатати гостя до найближчих старовинних містечок. Ця подорож і становить суть фільму, неквапливі події якого розгортаються на тлі чудових краєвидів Тоскани. Крім фантастичної краси, одним із основних інструментів у картині стає мова. Жюльєт Бінош і Вільям Шімелл (знаменитий оперний співак, який у “Завіреній копії” дебютував як драматичний актор) говорять англійською, французькою та італійською. Аббас Кіаростамі за допомогою цих трьох мов перемикає емоційні регістри діалогів. У результаті мова героїв складається у витончену музичну партитуру. Вибір мов і національностей тут невипадковий. Дивлячись на західний світ збоку, іранський режисер вважає, що будь-який чоловік по суті своїй – англієць, а жінка – француженка. Ну а Італія – ідеальна декорація любовної драми.

А чому? Тому що...

Треш-хорор-комедія Квентіна Дюп’є “Гума” – данина поваги одного B-movie 70-х, які оспівав найпалкіший шанувальник жанру Квентін Тарантіно у класиці Віма Вендерса.

Головний герой картини – самотня автомобільна покришка на ім’я Роберт, мешканець каліфорнійської пустелі, володіє розумом, пам’яттю і телепатичними здібностями до руйнування усього живого. Шина веде життя типового серійного вбивці: подорожує пустельними дорогами і забутими містечками, ночує в готелях, дивиться цілими днями телевізор і підриває голови перехожим. Чому? – No reason.

Дюп’є взагалі схильний до абсурдного гумору і пародій: у його дебюті “Нефільм” йдеться про зйомки якогось фільму, які починаються з несподіваного вбивства більшої частини знімальної групи. За пригодами шини стежить група глядачів, яких намагаються отруїти протягом усього фільму. “Я досі маю ілюзію, що в кінематографі є місце для неформатних фільмів. Занадто форматне кіно, чітко структуроване, як машина з виробництва емоцій, мене дратує”, – каже режисер.

Подих Озона

Нова стрічка одного із най­яскравіших представників молодого французького кіно Франсуа Озона – “Притулок”. Мюс і Луї – закохана пара наркоманів. Після передозування вони опиняються у лікарні. Луї вмирає, а Мюс виявляє, що вагітна. У прагненні втекти від проблем Мюс переходить на метадонову терапію і їде в покинутий будинок, де, як вона сподівається, всі залишать її у спокої. Але одного разу в її тихий притулок вривається несподіваний гість – брат Луї.

У новій картині Озон фактично продовжує свої міркування про родину, дітей, самотність. Те, що він розпочав у “Часі прощання”, у “Притулку” перетворюється у замилування народженням нового життя, у портрет природженої втікачки. “Мій фільм – не історія любові. Це історія двох ізгоїв, які бачать один в одному партнерів з нещастя, допомагають один одному. Вона допомагає йому знайти себе, він допомагає їй відкрити для себе радість у житті”, – каже Озон.

Старі пісні про головне

Стрічка “Моя дівчинка не хоче” – робота головного романтика Франції  Крістофа Оноре. У головних ролях знялися Луї Гаррель і К’яра Мастрояні. 

Після розлучення з чоловіком Лєна перебуває у депресії. Її численна родина намагається їй допомогти подолати труднощі, проте усе тільки ще більше заплутується.

К’яра Мастрояні, муза Оноре, дівчина, якій всі говорили, що з неї не вийде гарної актриси, такої, якими були її батьки (Катрін Деньов та Марчелло Мастрояні), взялася за складний образ людини, яка розгублена в цьому житті і не знає до чого притулитися, людини, якій потрібен інший світ. У цій картині актриса отримала максимальну можливість розкритися. Це, мабуть, найскладніша та найдраматичніша роль у її кар’єрі. Натомість, ще один улюблений актор Оноре – Луї Гаррель –  цього разу відіграє другорядну роль, проте, як завжди, не є зайвим.

Хоча картина “Моя дівчинка не хоче” не є найсильнішою у фільмографії Оноре, вона все одно варта уваги як зразок сучасного кіно, яке вміють знімати лише у Франції.

Апокаліпсис французькою

Дивний та тривожний фільм “Останній романтик планети Земля” Арно Лар’є та Жан-Марі Лар’є зібрав у міркуваннях про кінець світу чудових акторів Матьє Амальріка, Карін Віар, Катрін Фро. 

Кінець світу наближається – про це вже оголосили по радіо. У новинах повідомляють, що на Токіо скинута бомба, під час діалогу героїв добре видно газету із заголовком: “Україна – поле руїн”. Скоро скинуть бомбу і на Париж. Але Робінсон  не помічає загальної паніки. Посеред цього жаху він шукає дівчину, яка стала для нього мрією. У гонитві за нею він міг загинути десятки разів, але він не боїться апокаліпсису. Він їздить по всій Європі, охопленій панікою, щоб обійняти її в останній раз.

Це прекрасний фільм, монолітний і технічно вивірений, з чудовим акторським складом. Брати Лар’є провезли знімальну групу від Франції та Іспанії аж до Тайваню та Канади, щоб отримати картину, яка хвилює, тривожить і переконує у реальності всього, що відбувається на екрані.

Загалом маємо п’ять картин, п’ять жанрів і п’ять можливостей прекрасно провести час.