У театрі імені М. Заньковецької – виставка творів Євгена Безніска

Прем’єра вистави “Невольник” у сценічному варіанті М. Кропивницького та у постановці народного артиста України Федора Стригуна за мотивами твору Тараса Шевченка (що відбулася минулими вихідними в театрі імені . Заньковецької) поєдналася із відкриттям виставки у цьому ж театрі ілюстрацій до Шевченкових творів авторства відомого львівського художника, лауреата Національної премії імені Т. Шевченка Євгена Безніска.

Що цікаво, цього року персональна виставка, приурочена Тарасові Шевченку (а в театрі імені М. Заньковецької її склали понад 60 творів) – для Євгена Безніска не єдина. Частину створеної ним Шевченкіани він у ці дні  виставляє у посольстві України в Афінах (понад 50 творів) та у музеї “Бойківщина” у Самборі. А в серпні таку тематичну виставку повезе до Канева.

Як зізнався напередодні “Пошті” художник, така увага до його Шевченкіани з боку загалу – цілком природна. Адже Шевченко та Іван Франко – два автори, які для його творчої долі завжди були пріоритетними. Зокрема, на тоді ще всесоюзну арену Євген Безніско увійшов саме з Тарасом Шевченком, виставивши у Москві в далекому 1961 році свої ілюстрації до “Гайдамаків” та до “Сови”.

“Коли ілюструю Франка, то передовсім зважаю на розкриття змісту того чи іншого твору, – ділиться думками Євген Безніско. – З Шевченком дещо по-іншому: мені дуже важить «влізти» не лише в його думки, а й відчуття, адже я й сам східняк із того кутка, де народився Шевченко. Тому чітко уявляю, що він міг відчувати, які люди його оточували і як між ними складалися взаємини. Це величезний космос українського світу, який має свої виміри у не менш шанованих мною Франка, Лесі Українки, Стефаника… І не вірте, коли чуєте, що класики сьогодні вже неактуальні… Дурниці!!! У їхніх творах є усе, що хвилює і нас сьогоднішніх. Приміром, тема освіченості чільників держави чи воєн сірості проти таланту… Я вже колись у котрійсь із наших з вами розмов згадував слова Романа Іваничука, який дуже добре сказав: “Найбільше бійся середнячка”. Бо середняк усе захопив – від образотворчого мистецтва до театру, йому невигідні справжні таланти, він їх намагається відтіснити, диктує своє і йому це вдається. А по тому середняку про нас і судять, як про державу, де у всіх галузях треба довго шукати, поки знайдеш щось вартісне і цікаве. А це ж – неправда, яка справді болить і яку хочеться спростувати. Життям, власними вчинками, працею. Вважаю, що коли Бог дав тобі іскру чи ще щось, – не жмися, поділися ними з людьми і сам змінишся, станеш кращим. І то не високі слова – це кредо, відповідно до якого завжди намагався та й тепер намагаюся жити”.