Сашко Положинський про українську музику, політику та ді-джейство

Днями закінчився західноукраїнський тур гурту “Тартак”, у межах якого Положинський і Ко виступили й у Львові. А опісля лідер групи, котра вже понад десятиліття впевнено утримує за популярністю першість країні, погодився поспілкуватися із журналісткою “Пошти”.

– Чому був приурочений ваш тур містами Західної України?

– Це радше був не тур, а просто чергова серія концертів. Давно ми вже так не їздили, і треба було це зробити, оскільки люди нас чекали і запрошували. Вдалося організувати виступи так, що після п’яти концертів на заході України потім даємо три на сході, і ще ведемо перемовини про інші. Тобто, можливо, наші виступи й двома турами не обмежаться: якщо пощастить, будемо їздити з концертами до кінця березня.

Переважно виступаємо в невеликих залах. “Романтик” у Львові вже був навіть надто просторим, ми, як правило, звикли до менших клубів – таких, щоб помістилися лише найближчі прихильники. Саме такі концерти відбуваються у дружній та сімейній атмосфері. Але у Львові, попри великий зал, емоції теж зашкалювали.

Львівська публіка – відкрита і розкута

– Чи відрізняється ваша аудиторія у Львові і, скажімо, в Донецьку такими собі “збірними портретами” прихильників?

– Я не думаю, що можна проводити якусь межу  між шанувальниками “Тартака” з різних частин України і навіть із різних країн. У більшості своїй ці люди є однодумцями, і “Тартак” це просто те, що об’єднує їх між собою.

Західноукраїнська публіка, зокрема львівська, можливо, більш вихована у концертно-фестивальному руслі. Більш розкута, більш відкрита. Можливо, це також пов’язано із тим, що в Західній Україні ми трохи частіше виступаємо, аніж в інших регіонах. І звичайно, коли ми їдемо до Львова, то приблизно уявляємо, якою буде атмосфера на нашому концерті, і, відповідно, очікуємо на неї з особливою приємністю.

–  Деякі ваші пісні вже встигли назвати “народними”... Після 15 років незмінної популярності ви претендуєте на звання “класиків”?

– З приводу нашого зацікавлення фольком, то я б так не сказав.  Ми зробили лише один альбом, пов’язаний з фольк-музикою – спільний з групою “Гуляйгород”. Там кожна композиція містить дві частини: українську народну пісню та нову пісню групи “Тартак”, яка немов сплітається із нею. Але загалом ми намагаємось творити сучасну українську музику. Звісно, ми не можемо цього робити відірвано від власного коріння, від української культури, десь можна вгледіти знайому ритміку, мелодику, інші ознаки чогось традиційно українського. Але все-таки це нова українська музика, яку ми вважаємо дуже сучасною. І, можливо, через те вона знаходить велику кількість прихильників у різних містах України.

З приводу того, чи претендуємо ми на звання класиків, то не думаю, що все аж так серйозно. Те, що пісні подобаються, нам приємно, це дає велике моральне задоволення та натхнення для написання нових пісень. Якщо ці пісні переживуть нас, то, думаю, в цьому не буде нічого поганого. Але ми живемо самим моментом творення, а що буде з цією піснею у майбутньому, то це вже третє чи четверте питання.

“Тартак” forever

– Не так давно у Вас з’явилося нове захоплення – Ви виступаєте в київських клубах як ді-джей.

– Це не зовсім ді-джейство. Оскільки ді-джей – це все-таки певна професія, певні навички, якими я ще несповна володію. Якщо й можна назвати мене ді-джеєм, то тільки з огляду на моє далеке минуле – кінець 1980-х, початок і середина 1990-х років, коли я дійсно був ді-джеєм і на той час мій фаховий рівень відповідав цьому званню. Але минуло більше як 15 років, ді-джейство дуже сильно пішло вперед, і мені вже не наздогнати дійсно професійних ді-джеїв у тому, що вони вміють робити і як.  Те, що я роблю зараз у київських клубах – просто ставлю музику на свій смак. І якщо мене запрошують це робити і людям подобається, то нічого поганого чи шкідливого в цьому немає. З іншого боку, відчуття зовсім не те, коли ти граєш власну музику: і процес інакший, і задоволення інакше. Але це так само своєрідний кайф: можна вгадати настрій публіки  і запропонувати їй саме те, чого хочеться в даний момент. Під час таких танцювальних вечірок люди, зачувши звуки знайомої мелодії, починають схвально верещати, підспівувати – це приносить величезну втіху.

– Ви вже тривалий час пробуєте себе і в інших професіях – наприклад, на радіо, телебаченні. Чи всі вони однаково приносять втіху, чи розрізняєте Ви роботу заради заробітку і роботу заради задоволення?

– Не скажу нічого нового, якщо акцентую на тому, що всі мої “професії” так чи інакше зав’язані на групі “Тартак”. Коли я працюю телеведучим, то я тим самим працюю на авторитет групи. Якщо пишу сценарій чи веду якийсь концерт чи ефір, то, як правило, “Тартак” теж є частиною цього концерту чи програми. Якщо я ді-джей і ставлю музику на свій смак, то обов’язково кілька пісень “Тартака” в трек-листі присутні. Все це свідчить про те, що “Тартак” – це основна частина мого життя, те, що мені найбільше в житті подобається.

Що стосується фінансового боку, то тут уже як вийде: іноді дуже багато працюєш, докладаєш зусиль, але робиш це тільки у власне задоволення або для того, щоб допомогти людям. А іноді тобі роблять просто нереальну пропозицію, кількість затрачених зусиль мінімальна, а отримуєш такі гроші, на які ніколи не розраховував.

Про перешкоди і їх подолання

– Нещодавно в групі “Тартак” змінився ударник. Це якось вплинуло на стиль команди?

– Справді, барабанщик, із яким ми працювали багато років, вирішив піти. Його можна зрозуміти, тому що життя українського музиканта, який займається власною творчістю і не працює на замовлення, не виконує відомі пісні з репертуару інших виконавців, не працює на зарплатних посадах у філармонії чи інших місцях, які можуть собі дозволити взяти на постійну роботу музиканта, не таке вже й легке. Це постійна нестабільність, постійні перепади  і в настроях, і в фінансовому становищі. І не секрет, що після того як почалася ця чергова криза, вже кілька років українські музиканти, які грають не надто комерційну музику, переживають певні труднощі.
Наприклад, тепер ми самі собі намагаємось організовувати концерти, чого раніше не треба було робити, оскільки вистачало замовлень. Я не знаю точно, що саме спонукало Едіка (Едуард Косорапов – “Пошта”) залишити групу. Зараз ми запросили грати до себе іншого барабанщика. Чи стане він постійною частиною колективу, покаже час. Наразі ми домовились про тимчасову співпрацю.

– Вам не здається, що ставлення до вас змінилося у зв’язку із тим, що ви україномовна група?

– Справа не в україномовності, а в тому, яку ідеологію сповідує група і чи сповідує якусь ідеологію взагалі. Я думаю, що й попередні влади не були проукраїнськими і не працювали винятково на Україну. Але принаймні вони якось завуальовано намагалися здійснювати свою антиукраїнську діяльність, прикриваючи її гарними гаслами і жестами в бік патріотично налаштованої частини населення України. Зараз прийшли до влади більш цинічні люди, які відверто агресивно налаштовані проти всього, що стосується України, її майбутнього як незалежної держави. Люди, які насамперед є бізнесменами і вирішують власні бізнесові проекти, не прикриваючи своїх особистих інтересів гаслами, що стосуються майбутнього України.

З огляду на це, звичайно, таким колективам, як “Тартак”, й іншим нашим колегам, які пропагують конкретну ідеологію, патріотизм, виховують у людях якісь кращі почуття і вищі ідеали, тепер не дуже легко. І нам поки що не надто явно, але вже чинять перешкоди. Скажімо, організатор концерту, знаючи, що певними колективами у складі учасників він ризикує викликати гнів влади, просто відмовляється нас запрошувати. Це стосується як організаторів концертів, так і ЗМІ, і багатьох інших аспектів, що стосуються професійної діяльності музиканта.

– Як часто трапляються такі випадки?

– Немає таких прямих перешкод, які були на початку існування групи “Тартак”, коли нам офіційно заборонили виступати на відкритих майданчиках у Києві. Був такий момент після наклепницького листа невідомо від кого – “Тартаку” та ще кільком колегам по фестивалю “Червона рута” Київська міськрада винесла таку офіційну заборону.  А зараз все відбувається більш хитро. Навіть такі речі, як намагання прийняти закон про мову та скасувати квоти для українського продукту в телерадіоефірі. Є багато інших опосередкованих чинників.

– Як, на Вашу думку, вплине скасування квот на українського слухача?

– Я не думаю, що насправді це якось вплине, бо ситуація навіть за існування цих квот  не була життєрадісна для кожного, хто грає українську музику. Саме поняття український музичний продукт настільки розмите і настільки широке, що там у жодному разі не гарантувався захист людей, які дійсно творять українську музику, співають українською мовою тощо. Це може бути британський колектив, де гітарист родом з Києва, або американський “Гоголь Борделло”, там вокаліст теж українського походження. І ці колективи  можна було приписувати до українського продукту, оскільки ніде не було чітко сказано, що це таке конкретно. Так само відбувався моніторинг виконання цих квот. Кожна радіостанція і телеканал знали, коли і в які дні Нацрада з питань телебачення та радіомовлення проводитиме моніторинг, і на той час вони робили ефір таким, яким він мав бути. І одразу з’являлась там українська музика, і мені з усіх боків приходить інформація про те, що мене бачили чи чули на якомусь телеканалі. А мені було відразу зрозуміло, що проводиться моніторинг квот.

А хто дійсно крутив українську музику, крутив наші пісні на радіо чи телебаченні, той далі це робитиме. Бо це завжди робилося з почуття власної симпатії і розуміння, що не може існувати Україна без української музики – це частина сучасної української культури.

– В таких умовах Ви будуєте плани на майбутнє?

– Дуже не люблю говорити про плани, оскільки часто так виходить, що майже все, про що ти розповів, не вдалося зробити так, як хотілося. Найближчі плани – закінчити цю серію концертів. І якщо пощастить, то зробити великий всеукраїнський тур. А потім засісти за роботу над новим альбомом. Тому що настав час. У принципі, матеріалу та ідей вистачить і на два альбоми. Але поки робота не зроблена, говорити про це рано.