Ім’я львів’янки Ярини Полотнюк (чий мистецький альбом не так давно побачив світ у київському видавництві “Народні джерела”) мало що скаже її пересічному землякові. Ба більше – й у мистецьких колах  часто-густо здивовано знизують плечима. Нічого дивного – знайомство із талантом цієї небуденної художниці відбулося уже тоді, коли Ярини Полотнюк передчасно не стало.

Уродженка Львова, внучка письменниці Ірини Вільде, випускниця філологічного факультету Львівського університету імені Івана Франка, яка згодом працювала на кафедрі східних мов університету та одночасно науковим співробітником кабінету мистецтв Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника, де займалася науковою обробкою графічних колекцій, Ярина Полотнюк увійшла в пам’ять колег як людина з глибоким і багатогранним внутрішнім світом, що була скупою на слова, і якій не особливо у житті щастило на взаєморозуміння та справж­ню дружбу.

Це вже згодом її роботи побачить видатний мистецт­вознавець Дмитро Горбачов, який відчитає в них “мудру наївність, як в Матісса чи в іконі. Рідкісне декоративне чуття”. А для поета Василя Герасим’юка  ці малюнки, виконані часто на випадкових папірцях, які були у неї під рукою,  стануть “ найсправж­нісіньким відкриттям”. Та й не тільки для нього, як зазначить сам. Скажімо, в альбомі епіграфом до вернісажу її робіт стануть слова скульптора і художника Романа Петрука від 2004 року : “Тільки що відвідав виставку (осінній салон) польських художників Вроцлава у палаці мистецтв, а схвильований пішов лише з виставки художниці справжньої Ярини Полотнюк. Художниці від Бога”.

“Це був дуже несподіваний талант і небуденна людина, – згадує художник, лауреат Національної премії України імені Т. Шевченка Євген Безніско. – І це кажу не через те, що вона була похресницею моєї першої дружини, видатного українського скульптора Теодозії Бриж. А через те, що цій дівчинці справді було дано щось зверху.  Те, що сучасникам ще належить відкрити. Цілковито непересічна і в творчості, і в буденному житті Ярина Полотнюк залишила по собі чимало загадок, які ще будуть намагатися розгадати.  Колись я запитав у Леопольда Левицького, чому він не дуже контактує з Романом Сельським. Левицький відповів: “У нас різні парафії”. Ярина  у своїй творчій парафії була чи не єдиною прихожанкою.  Дуже замкнута, неговірка, вона була страшенно одинока. А для художника обов’язково, аби було оточення, інакше – неймовірно важко”.

“Ярина Полотнюк у своєму земному житті шукала шляхів до людей, – в каталозі до першої у її житті виставки (уже коли художниці не стало) написав Юрій Іванченко, – вона йшла до них тяжко, може, й не дойшла, бо жила у якійсь таємничій відсотроненості від повсякдення, у якому звичайно живе більшість. Та вона все-таки йшла до них, йшла у постійному невдоволенні й одчайдушному пориванні...”  Цей  альбом, який маємо нагоду тримати в руках, один із перших наших кроків їй назустріч...