Марко Галаневич, учасник гурту “ДахаБраха”

Напередодні Нового року, на католицьке Різдво до Львова завітав легендарний київський гурт “ДахаБраха”. Львів’яни довго чекали на цей виступ, адже, окрім цікавої концертної програми, виконавці привезли нову платівку, альбом “Light”, презентації якого і був присвячений концерт.

Нагадаємо, гурт “ДахаБраха” створено з ініціативи відомого театрального режисера Владислава Троїцького при Київському центрі сучасного мистецтва “ДАХ” у 2004 році. Сьогодні до складу колективу входять Ніна Гаренецька, Олена Цибульська, Марко Галаневич та Ірина Коваленко. Кожен учасник володіє кількома музичними інструментами, а також автентичною манерою співу.

За шість років спільної творчості ансамбль здобув заслужену популярність, ба навіть доволі широке коло фанатів, зіграв понад 300 концертів та вистав, став учасником десятків міжнародних фестивалів в Україні, Росії, Грузії, Угорщині, Польщі, Франції, Великобританії, Фінляндії, Австрії, Німеччині, Італії, Словенії, Словаччині, Чехії, Нідерландах, Китаї. А в березні 2010 року  завоював престижне гран-прі премії ім. Сергія Курьохіна (Санкт-Петербург, Росія) в галузі сучасного мистецтва.

Про творчу кухню на “Даху”, результати та плани на майбутнє кореспонденту “Пошти” охоче розповів учасник гурту Марко Галаневич.

– Ваш колектив засновано при мистецькому центрі “ДАХ”. Що особисто Вас привело сюди? Що саме Ви шукали для себе?

– Ще з дитинства я співав у різних самодіяльних колективах. Потім, під час навчання в університеті, виступав у хорі “Дніпро”. Брав участь у різноманітних КВН-х. Тобто, бажання щось творити на сцені в мене було змалечку. Зацікавився театром, живучи в Києві, відвідував вистави в різних театрах, і вже тоді мені найбільше сподобалися постановки театру “Дах”. Думаю, він найбільш відкритий для людей, дуже близький. Ця відвертість мене й привабила. До того ж, теми, які порушували в постановках, були сучасними, актуальними, близькими мені. Коли я дізнався про школу акторської гри при театрі, то відразу ж вступив туди, з великим задоволенням зайнявся цією справою і згодом почав працювати як актор. А потім виникла ще й “ДахаБраха”.

– ... точніше – як і коли?

– Влад Троїцький, директор театру “Дах” і головний його режисер, придумав такі своєрідні “салони”, регулярні культурні заходи, де мали би збиратися митці різних напрямів: художники, поети, музиканти… В одному просторі вони могли спілкуватися і обмінюватися ідеями. Одного разу туди прийшли дівчата, котрі виконували народні пісні. Влад цікавився автентичним фольклорним співом, а особливо тим, як можна далі його використовувати, давати народним пісням нове звучання, нове життя – він готовий був до експериментів. І дівчата погодилися співпрацювати. Хоча, звичайно, це було непросто, тому що треба було трошки забути те, що їх вчили раніше, те, яким має бути спів, як треба правильно виконувати автентичну музику. Тут шляхом творчих експериментів змінюється мелодика, ритміка і взагалі сприйняття, відчуття музики, її розуміння.

Ось так ми і зібралися під “Дахом”. Влад спочатку притарабанив для нас кілька барабанів, індійських табл і сказав дівчатам під якусь пісню спробувати відбити ритм, отак просто. Разом з тим, він давав нам слухати дуже багато якісної музики світу, щоб ми вчилися розуміти її і напрацьовували добрий смак. Бо людина, як я вважаю, рідко коли народжується з природним естетичним смаком – його треба виховувати через гарні фільми, гарну музику, літературу і таке інше.

– ДахаБраха в перекладі зі старослов’янської означає “давати і брати”. Що ж ви даєте і що берете?

– Енергію. Ми – така собі енергонасосна станція, і її роботу ми називаємо процесом дахабрації (сміється).

– Як часто ви проводите репетиції і яким чином вони відбуваються?

– Намагаємося проводити щодня, хоча б зо дві годинки. Інколи буває складно, тому що, окрім них, ми ще завжди маємо репетиції в театрі “Дах”, а це простір, дуже насичений різними мистецькими подіями, проектами. Там, на невеличкому клаптику території, – дуже багато людей і постійно щось відбувається. Ми завжди якимось чином намагаємося “вклинитися” в це середовище, аби пограти разом. Стараємось це робити в першій половині дня, коли ще всі митці сплять після бурхливих ночей… мистецьких (сміється).

– Хто найчастіше висловлює ідеї щодо опрацювання тієї чи іншої пісні?

– Це складно відстежити, і ми ніколи не замислювалися над тим, хто яку ідею запропонував. Сідаємо всі четверо і починаємо щось робити.

– Тобто, лідера у колективі немає?

– Інколи хтось виконує певну лідерську функцію. Це відбувається під час написання чи творення якоїсь композиції, але це тимчасові моменти. Безумовним лідером є тільки Владислав Троїцький. До його думки ми завжди прислухаємося. Він є своєрідним естетичним камертоном для нас. Як і драматург Клім, який багато пише для театру “Дах”. Ці двоє людей мають найбільший вплив на нашу творчість.

– Над якою виставою зараз працюєте в театрі “Дах”?

– Вдосконалюємо вже готову виставу – великий перформенс “Сни покинутих доріг”. Його ми показували вже декілька разів на великих фестивалях, зокрема на Гоголь-фесті в Росії. Маємо сподівання грати цю виставу майже цілий місяць у Франції – зараз це для нас один із найперспективніших проектів.

– За кордоном гастролюєте частіше у складі театру чи “ДахиБрахи”?

– Частіше власне як “ДахаБраха”. Причина прозаїчна – це простіше для організаторів фестивалів у матеріальному плані. Бо нас лише четверо, а вже, наприклад, для вистав циклу “Україна Містична” потрібно забезпечити приїзд 25 осіб – звичайно, це все має дещо коштувати.

– Розкажіть, будь ласка, детальніше про цикл “Україна Містична”. Адже для вашого гурту він дуже важливий.

– Власне гурт і створено для першої вистави цього циклу “Макбет. Пролог”. Ще тоді, правда, наш колектив не називався “ДахоюБрахою”. Ми мали бути лише музичною складовою художнього образу вистави. Але вже під час роботи почав формуватися своєрідний кістяк, стрижень власне окремого колективу, а також репертуар, який ми уже могли грати самостійно на концертах, а не лише у виставі.

– Які ще вистави входять у цикл сьогодні?

– Після “Макбета” з’явився “Річард ІІІ. Пролог”, а ще пізніше – “Король Лір. Пролог”. Усі вистави мають різну естетику. Найбільш етнографічною є “Макбет”, “Річард ІІІ” – наближена до японського театру кабукі, “Король Лір” – багатогранна вистава з двома різними актами. Як на мене, “Україна Містична” – це один із найвдаліших проектів театру “Дах”. З цими виставами ми їздили в Угорщину, Польщу, Росію, Британію. Зокрема, в Лондоні мали 10 вистав “Макбет. Пролог” і отримали дуже схвальні відгуки.

– А “ДахаБраха” більше полюбляє грати у театральних постановках чи самостійно?

– Важко сказати. Це різні відчуття. На власних концертах більше спілкуємося з глядачем безпосередньо. У виставі ми – частина художнього образу. Ми тоді ніби більш “захищені”, але з глядачем відчуваємо менший зв’язок. Хоча під час вистав теж переживаємо складні і цікаві емоції.

– Наскільки відомо, учасники вашого гурту займаються експедиційною діяльністю, збирають фольклорний матеріал для своєї творчості. Можете пригадати кілька назв населених пунктів, фольклор яких відображено у вашій музиці.

– Скажу вам відверто, особисто я не був у жодній експедиції. Дівчата багато їздили під час навчання в інституті. Зараз все менше і менше мають на це часу. Вони вже понад рік планують поїхати на певні терени, але ніяк не можуть організуватися для цього. Стосовно конкретних назв – наприклад, Ніна колись записала композицію, яку ми зараз називаємо “Карпатський реп” – а це була коломийка з Космача.

– У Львові ви виступаєте не вперше...

– І, дай Боже, не востаннє. (сміється).

– Чим вас приваблює наше місто?

– Місто – одне з найкращих у світі. Кажу це вам без будь-якого лукавства. Я хотів би тут хоча б із півроку пожити, але ніяк не виходить втілити це бажання в життя. Хоча все ще попереду. Місто класне, люди класні. Нас тут завжди чекають. Концерти відбуваються дуже тепло і щиро. То чому ж не їхати? Раз у півроку – як “Отче наш”.

– Цього року ви презентували свій новий альбом. Що відрізняє його від попередніх робіт?

– Ми його невипадково назвали “Light”. Він справді світліший і легший. Передовсім легший для сприйняття. Тому що люди хочуть слухати “ДахуБраху” всюди, наприклад, у машині, вдома. Альбом “На межі” чи інший якийсь із наших попередніх, в такому середовищі їм було слухати важко, кажуть навіть, що трошки страшно (сміється). А тут використали набір композицій, до яких раніше самі серйозно не ставилися. Це така собі гра в різні сучасні жанри, можливо, навіть трошки попсові: всілякі там тріп-хопи, драм-енд-бейси тощо. Але в роботу над ними ми все одно вкладали частинку своєї душі, як би пафосно це не звучало. Тому новий диск, сподіваємося, люди зможуть слухати і в машині, і в навушниках, їдучи в громадському транспорті. І всюди отримуватимуть задоволення.

– Хто допомагав вам у роботі над альбомом?

– Дуже допоміг колишній львів’янин Юра Хусточка, котрий виступив саунд-продюсером альбому. Після роботи з ним маємо дуже приємні спогади. Ми записувалися у нього на студії. Він також підіграв нам на гітарі й сітарі у двох композиціях. Завдяки йому та його помічнику Іллі Галушку диск має “фірмове” звучання.

–  Де відбулася перша презентація альбому “Light”?

– Так вийшло, що першим містом, куди ми приїхали з платівкою, став Монреаль. Там ми виступали на фестивалі “Cinars”. Потім були Чернігів, Москва, а тоді – Київ.

– Цього року в березні ви отримали премію ім. Сергія Курьохіна у галузі сучасного мистецтва. Чи плануєте поборотися за ще якісь нагороди?

– Якщо чесно, ми й за цю не особливо планували боротися. Нас почули музичні критики з Росії і сказали, що ми її варті. То вже згодом ми дізналися, що це дуже престижна нагорода. Сумнівалися, що візьмемо щось – конкуренти були дуже сильні. Той факт, що ми отримали гран-прі в галузі сучасного мистецтва, нас втішив особливо. Виходить, що основну ідею ми все ж таки втілили: піднесли український фольклор до рівня актуального і сучасного. Це для нас дуже почесно.

– Поділитесь творчими планами на майбутнє?

– Поки що хочемо поїздити з концертами по Україні, щоб презентувати наш новий альбом.

– А як щодо концертів за кордоном?

– Нещодавно в Канаді ми взяли участь у мистецькому ярмарку, де різні митці представляли свою творчість, а різноманітні агенства мали можливість знайти людей для співпраці. Ми вперше були на такому заході й після нього маємо багато запрошень. Зокрема, в березні можемо поїхати в Австралію на фестиваль WOMAD. Це найбільший фестиваль world music у світі. Якщо нам вдасться туди потрапити, то це буде однією з найвизнач­ніших та найважливіших подій для нас – поїдемо і покажемо всім континентам, що таке Україна та українська культура.