Автори стрічки “У суботу” на Берлінале (зліва направо): актори –В’ячеслав Пєткун, Антон Шагін, Свєтлана Смірнова-Марцінкевіч, режисер Олександр Міндадзе, продюсери – Олександр Роднянський, Матіас Еше, Олег Кохан, Філіп Краузер, Дмітрій Єфремов, оператор Олег Муту

Берлінський фестиваль після того, як минулого, ювілейного, року вразив учасників та публіку багатобарвністю заходів та програм, цього, 61-го від свого народження, повернувся у звичне для себе робоче річище. Ділова та демократична атмосфера Берлінале аж ніяк не відбирає у нього звання одного із трьох найбільших фестивалів світу. Тож участь України в цьому кінофорумі – річ вагома.

Біжи, Кабиш, біжи!

Стрічка Олександра Міндадзе (на фото) представляє в основному конкурсі три країни – Україну, Росію та Німеччину (знята вона як за приватної, так і за державної підтримки всіх трьох країн). Така звична сьогодні ко-продукція у випадку із стрічкою “У суботу” виглядає не лише по-діловому, але і символічно: тема Чорнобиля актуальна для всієї Європи. Проте, як зазначив сам режисер, відбутися така історія могла тільки у пострадянському просторі, де людське життя цінується набагато менше, ніж, наприклад, у Німеччині.

Головний герой, у минулому музикант, а тепер інструктор міськкому, Валерій Кабиш випадково дізнається про аварію на Чорнобильській АЕС і про те, що влада вирішила промовчати. 26 квітня – субота, тож  місто Прип’ять гуляє весілля, словом, насолоджується теплим сонячним вихідним. Валерій стає перед вибором: утікати чи залишатися, попередити хоча б друзів чи ні... Валерій залишається із своєю колишньою дівчиною та друзями-музикантами. Хлопці повинні відіграти весілля, бо взяли аванс. Тож єдине, що їм залишається, – проводити дезактивацію червоним вином . Вина – достатньо, аж забагато, отже, старі та нові образи хлюпають через край. “Чи потрібно стільки пити в кадрі?” – запитав у режисера французький журналіст. На що Міндадзе відповів: “Було б дивно, якби у такий ситуації вони розмовляли про космос”. У 1986-му сам режисер звістку про Чорнобильську аварію зустрів під час зйомок на мінському даху і також проводив з колегами “дезактивацію”.

Звичайно, історія виглядає набагато простішою та зрозумілішою для тих, хто пам’ятає  СРСР не лише за газетними публікаціями. Можливо, тому зал сприйняв картину не надто захоплено, але такий прийом режисера не збентежив.

Утім реакція є досить дивною, адже важко сказати, що стрічка виглядає слабшою від інших конкурсних картин. Звичайно, багато біганини, істеричні нотки, довгі плани можуть викликати дискомфорт та втому. Проте тема катастрофи, виписана таким нервовим та крупним малюнком, не може виглядати комфортно ані для ока, ані для серця. При бажанні фільм є за що покритикувати, але в цілому картина вдалася. Її акцент на крупних планах, блискучо проставлений не лише режисером, але і румунським оператором Олегом Муту, дозволяє максимально наблизитися до героїв. Загалом Міндадзе, який перед фільмом “У суботу”, зняв стрічку “У відрив”, а до того був сценаристом, передусім цікавить людина у посткатастрофічних станах. “Не тому, що я катастрофіст, – пояснює режисер, – а тому, що мене цікавить людина у цій ситуації, адже людина тою чи іншою мірою перманентно у ній перебуває”.

Зйомки відбувалися у Донецькій та Запорізькій областях, де промислові об’єкти “гримували” під Чорнобиль.

Знову Україну в конкурсі великого фестивалю, як це було у Каннах, представляв російськомовний фільм. Звичайно, голоси незадоволених такою ситуацією варті уваги і по-своєму мають рацію. Проте в тій ситуації, в якій зараз українське кіновиробництво, не варто вимагати усього і відразу. Важливо, щоб світова спільнота все ж таки не забула про те, що існує така країна. І важливо, що Україна перебувала в епіцентрі кінематографічних подій, а не на їх марґінесі. З цього огляду участь нашої країни у створенні стрічки, яка бере участь в основному конкурсі, є надзвичайно важливою.

Крім того, на кіноринку працює український стенд, який уже кілька років поспіль організовує Українська кінофундація на чолі із Андрієм Халпахчі. А в день показу картини “У суботу” відбулася українська вечірка. Крім фестивальних гостей та журналістів, її гостями стали, зокрема режисер Сергій Лозниця, письменник Сергій Жадан та інші.

Старі казки про головне

Однією із найбільш очікуваних подій конкурсу стала французька анімаційна стрічка “Нічні казки”. Її автор Мішель Осело відомий нашим глядачам насамперед завдяки мультфільму “Азур та Асмар”. Сюжет простий: старший чоловік та двоє підлітків збираються у старому кінотеатрі і розігрують казки, що перетворюються на фільми.

Усе надзвичайно лаконічно, малюнок простий до скупості, але у його схематизмі зовсім не бракує точності. Цікаве поєднання новітніх 3D технологій із прийомами старого як світ театру тіней робить з мультфільму унікальне видовище, що заворожує своєю скромною принадливістю.

Дебют Волдеморта

Із нетерпінням очікували у Берліні і режисерський дебют чудового британського актора Ральфа Файнса “Каріоланус” (“Англійський пацієнт”, “Хромофобія”, “Гаррі Поттер”). Його картина цікава своїм задумом: у 2011 році Файнс пропонує сучасну версію п’єси Шекспіра, написаної у  1607 році, події якої відбуваються у IV ст. до н.е. У Файнса події відбуваються у сучасному Римі.

Знято картину бездоганно. Спостерігати за винахідливою будовою кадру і режисером, і оператором надзвичайно цікаво. Проте за усіма цими екзерсисами просто забуваєш, про що кіно. Драматизм історії нагнітається завдяки зовнішнім, а не внутрішнім чинникам. Проте варто віддати належне майстерності й хоробрості Файнса-режисера. Чекатимемо наступних робіт.

По обидва боки камери

Головні ролі у фільмі зіграли сам Ральф Файнс, Джерард Батлер та Ванесса Регрейв. Їхня присутність у Берліні додала бодай дещицю зоряного лоску. Цього року зірки не надто тішать Берлінале, що заощаджує купу часу, адже вулицями можна рухатися без зусиль. Рухаємося далі. Фестиваль перетнув екватор і попереду ще багато цікавого.