Експозиція легенди у львівському Музеї етнографії

Вона казала про себе: “У мене все не так. Але воно – живе”. Марія Приймаченко, народний художник України, лауреат Національної премії України імені Т. Шевченка, яку вже від перших років її перебування у мистецтві назвали геніальною за особистісну характерність, за особливу уяву і, головне, за талант, перед яким схилялися у багатьох країнах світу.

Схиляємось і сьогодні. І саме тому директор Музею етнографії та художнього промислу Роман Чмелик (попри те, що персональна виставка Марії Приймаченко два роки тому вже експонувалася у Львові, в Національному музеї імені митрополита Андрея Шептицького, з нагоди століття художниці) зробив усе, аби спільно з Дирекцією художніх виставок України у власних залах ще раз показати львівській громаді твори художниці. Правда, цього разу ті, що їх вона створила незадовго до смерті. Експозиція, яку склали 44 роботи (зокрема, навіяні чорнобильським лихом), уже діє. Варте уваги, що попередньо її уже побачили в кількох інших містах держави, а в нашому вона  триватиме до 27 березня.

Українська селянка, яку нині окреслюють як одну з найвидатніших представниць українського наївного малярства і яка у 1937 році на всесвітній виставці в Парижі отримала золоту медаль, здивувавши своїми картинами мистецький світ, художниця, чиє ім’я не лише назване у Всесвітній енциклопедії наївного мистецтва (Бєлград, 1984), а й чия робота – як унікальне творіння митця  першої величини – вміщена на обкладинці цієї книги, малярка, талантом якої захоплювалися тисячі людей (серед яких Пабло Пікассо, Марк Шагал і всі, кого зачіпав за живе талант Ніко Піросмані, Никифора Дровняка, Анрі Руссо та інших творців, які, попри відсутність професійної освіти, зуміли свій багатий внутрішній світ донести людям) Марія Приймаченко створила свій мистецький вимір не лише за допомогою уяви, фантазії таланту, а й глибинного відчуття істинності, правди, народних традицій і духа.

А почалося все несподівано навіть для неї самої. Донька теслі-віртуоза та майстрині-вишивальниці із поліського села Болотня на Київщині Марія Приймаченко, захворівши на поліомієліт (а відтак ставши малопридатною для хатньої роботи), попрохала батька купити їй гусенят, аби пасти їх на торфовищах і болотах. Саме там вона ставала свідком дивовижних ситуацій, які малювала перед нею її фантазія, і робила по-народному простодушні і щирі висновки. Скажімо: “Дивлюсь, верба нагнулася, на вербі – крокодил. А біля крокодила – мавпочка, його жінка. Він – у нірку, а вона – на вербі. Ось так, коли за звіра заміж підеш: у нього – своє, а в тебе – своє”. А одного дня, малюючи на піску усілякі квіти, раптом помітила синюватий глей, набрала його в пелену, принесла додому та й розмалювала хату. І то так, що помилуватися її роботою зійшлися усі сусіди. А згодом слава про дівчинку, яка створює зі звичайних хат казку, облетіла і навколишні села.

Як до вишивальниці (а вишивки Марії Приймаченко, зокрема її  рушники та панно, експонувалися на районних та обласних виставках народної творчості та вирізнялися самобутніми малюнкам) приїхала до неї у Болотню відома ткаля та вишивальниця Тетяна Флору. Побачивши хатні розписи та альбоми з малюнками Марії Приймаченко, гостя намовила її поїхати до Києва, де при Всеукраїнському державному музеї працювали Центральні експериментальні майстерні народного мистецтва з відділеннями ткацтва, кераміки, різьбярства, декоративного розпису.  Завдяки праці у цих майстернях і почала ширитися слава про Марію Приймаченко, і саме тут, у столиці, художниця познайомилася з Василем Маринчуком, від якого народила сина Федора, однак з яким одружитися так і не встигла – війна забрала у неї її обранця.

Марія Приймаченко повернулася додому. І мала сон – дерева ростуть цвітом у землю і корінням до неба. Відтак, вражена, майже десять років нічого не малювала, повернувшись до улюбленої справи тільки в 50-х роках. А в 60-х знову вибухнула. Хоча, відчуваючи справді  приємність від всезагальної уваги до своєї особи, не особливо переймалася, що світ, захоплений  її яскравою, глибокою особистістю, її талантом, про неї гуде,  що намагається її окреслити, порівнюючи серед іншого також  із Босхом та Хічкоком, що десь ( зокрема в Японії) її творами оформлюють букварі тощо.

Мистецтвознавці скажуть: Марія Приймаченко – та художниця, гордість за яку підтверджена всесвітнім визнанням, та, яка, об’єднавши традиції фольклору з могутньою індивідуальною образотворчістю, створила власний світ з олюдненими тваринами та фантастичними істотами, що відкривають нам нас самих, та, яка, попри численні дослідження, все ще не осягнена. 

18 серпня 1997 року Марії Приймаченко не стало. Перед смертю сказала: “Я там опинюся, де живуть мої звірі й цвітуть мої квіти”. І ще: “За мною не плачте, я не пропаду на тому світі. У мене там також буде робота”. Як зауважував про неї Лесь Танюк, уже коли її не стало: “У тому світі, який Марія Приймаченко створила, роботи й справді не переробити…”