Журналісту “Пошти” італійський співак Робертіно Лоретті показував свої перші фільми, співав, розповідав про свого друга Челентано і про таємниці італійської кухні

Головною подією цьогорічного Свята шоколаду у Львові стали навіть не кулінарні шедеври, якими б вишуканими вони не були. Бо шоколад – продукт у буквальному сенсі дуже швидкоплинний, тож закріпити спогади про нього організатори вирішили справжньою легендою: на імпрезу завітав “голос 60-х” – Робертіно Лоретті. Свого часу він дивовижним чином завоював симпатії мільйонів радянських людей, хоча до Москви вперше приїхав вже “перебудованого” 1989-го.

“Джамайка” у його виконанні звучала з кожного репродуктора, з кожного вікна, ця пісня стала символом епохи. Чи не тому навіть усупереч хронології нею розпочинається  культова стрічка “Москва сльозам не вірить” (дія відбувається 1958 року, тоді як пісню Робертіно записав лише в 1962-му), а Електронік в іншому, не менш культовому фільмі радянської доби каже Сироїжкіну – “Я співав, як Робертіно Лоретті”.

Відтепер чимало львів’ян  зможуть похвалитися тим, що вони співали із Робертіно Лоретті: перебуваючи у нашому місті, співак дав не лише концерт, але й майстер-клас. До слова, в Україні він уперше побував ще 12 років тому. Минулоріч став головним героєм свята до Дня незалежності в Харкові, зібравши цілу – найбільшу в Європі – площу  слухачів. А зі Львовом у Робертіно майже родинні стосунки, адже його брат одружений із львів’янкою.

– Мені дуже подобається ваше місто, – ділиться враженнями співак, прогулюючись у сквері навпроти готелю, де зупинився, – але, як на мене, тут зараз трішки захолодно…

Тому наша подальша розмова відбувається вже за кавою. На моє велике здивування, Лоретті замовляє не традиційне для італійця, більше схоже на смолу, “рістретто”, а більш лагідне “американо”. Показує на горло – мовляв, треба берегти. Цього року співакові виповнюється 65.

“Похресник” Фернанделя і Тото

– Насправді, сьогодні вже мало хто пригадує, що Ваша блискуча кар’єра розпочалася не з пісні, а з кіно: Вам не було ще й семи років, як Ви знялися з великим Фернанделем...

– Здається, мені було років п’ять чи шість, я саме пішов у перший клас, коли одного дня  якийсь чоловік зупинив мене просто на вулиці і запитав, чи далеко я мешкаю і чи може він піти зі мною, порозмовляти з моїми батьками. До нашого будинку було зо триста метрів, а мешкали там моя мама, тато і нас восьмеро. Я – п’ята дитина в сім’ї.

Прийшовши додому, той чоловік запитав мою маму, чи вмію я співати. Звичайно, як і кожна дитина, я щось там наспівував, але не більше того. “Синьйора, – сказав він. – Ваш хлопчик повинен зніматися у кіно “. Отож, у кіно я вперше знявся 1952 року в фільмі “Повернення Дона Камілло” з Фернанделем та Джино Черві. У житті мені також пощастило працювати із Анною Маньяні, іншими видатним акторами.

Згодом я ще раз зустрівся з Фернанделем, коли вже став співаком. Ми обійнялися як старі друзі, і він сказав мені, що також може пишатися тим, що колись знімався у кіно разом із Робертіно.

– Вашій музичній кар’єрі допоміг випадок: спершу Вас “відкрив” ще один видатний комік ХХ ст., неаполітанський актор Тото, а трохи згодом – данський продюсер Вольмер Сьоренсер, який із дружиною проводив свою літню відпустку в Італії. І саме після виступу на телебаченні у Данії Ви вперше прокинулися знаменитим.

– Так, згодом я навіть кілька років прожив у Данії. Але це вже було пізніше. Спершу успіх видавався мені приголомшливим: мільйони слухачів, десятки тисяч проданих платівок, насичені концертні турне – Італія, Франція, скандинавські країни, потім США, де все здавалося мені цілковито новим, іншим. Місяцями мої пісні очолювали національні хіт-паради в різних куточках світу. А я просто розумів, що повинен співати щиро, співати серцем – це найважливіше.

Великий Тото, другий після Чарлі Чапліна комік ХХ ст., “святий монстр”,  як його у нас називають, Тото, котрий знявся майже у трьох сотнях фільмів, полюбляв повторювати, що найголовнішою на сцені є природність. Саме йому я завдячую своїм успіхом у житті, він – мов той крилатий Пегас, який вніс мене на крилах у світ мистецтва. А трапилося це ось як. Наприкінці 1950-х я, щоб трохи підтримати родину, вже співав в одному із римських ресторанів. Саме туди у вільні хвилини часто приходив Тото, інколи – разом із друзями-акторами. Щосуботи послухати мене приходила і мама з усіма моїми братами та сестрами, а я про це навіть не завжди знав.

Одного разу мама випадково опинилася поруч із Тото, і видатний актор поділився з нею враженнями: “Щаслива та мама, котра народила цього хлопця, який так чудово співає”. “Вибачте, але мама цього  хлопця – я”, – відповіла вона йому.  Тоді Тото витягнув 300 тис. лір (це на сьогодні десь 5-6 тис. євро) і дав мамі на моє навчання. До слова, в ресторані я заробляв тоді всього 3 тисячі лір на тиждень.

Іншого разу я отримав записку з проханням заспівати популярну пісню, авторство якої власне й приписували Тото – “Malafemmena” (наспівує), а потім неаполітанську “Вернись у Сорренто”. А от особисто я так і не познайомився із цією великою людиною – сьогодні віддав би рік життя, щоб тільки порозмовляти з ним.

Останній романтик

– Найбільшою Ваша популярність була в СРСР (а потім і в пост­радянських країнах) та у Скандинавії. Чому, на Вашу думку?

– Я б не сказав, що моя популярність була обмежена тільки цими країнами.  Я і в Америці мав успіх, просто там інший ринок. Виступав у турі з Полом Анкою, іншими славетними зірками, співав у Карнегі-Голлі... Але оскільки я був тоді ще дитиною, то не розумів законів американського ринку і не присвятив себе йому. В Америці інша ментальність. А тут, саме тут, у слов’янських країнах, люди ще не розучилися сприймати музику серцем, емоційно реагувати на неї, почувати і відчувати. Тут мене сприймають, як останнього героя романтичної епохи. Сюди ще не настільки проникла оця всюдисуща комерціалізація, якою зараз уражена музика в усьому світі. Таких душевних пісень, як “Джамайка” чи “Санта Лючія”, сьогодні вже ніхто не хоче співати.

– На Вашу думку, комерційний “вірус” підхопила вже й славно­звісна італійська “канцона”?

– Судячи з того, що я чую, за чим спостерігаю – поза всяким сумнівом. Зрештою, коли я повернувся на велику сцену у 1980-х, то зауважив, що музичні стилі дуже змінилися, як і вподобання публіки.

– Ви не прагнули підпорядковувати їм свою манеру виконання?

– Я на сцені – артист, але поза сценою – звичайна людина, все той же Робертіно. Я не вдягаю масок, я такий, як ви мене бачите.

І хоч сьогодні живу не тільки зі співу, але основна моя праця – це все-таки спів. Коли чую поклик десь з небес і бачу людей, яких мій спів зворушує, то розумію, що роблю найважливішу справу в житті. Люди кажуть, що коли я співаю, вони забувають про мій вік і чують лише мій голос. Спів – моя життєва місія, моє покликання. Свою доброту, ніжність, романтизм можу передати людям тільки через спів. 

На свій ювілей мрію зробити великий концерт – концерт “літнього” Робертіно, такого, як я є сьогодні. Сподіваюся ще співати щонайменше до сімдесяти років. А ще почав писати велику гарну книжку про своє життя.

Про друзів і зайву вагу

– Чи розповідатимете в ній і про своїх славетних друзів?

– До них належать передовсім Тото Кутуньо та Адріано Челентано. Хоча з Адріано ми дуже різні, навіть, я б сказав, протилежні, але приятелюємо вже дуже давно. Наприклад, мені подобалося, що мною захоплювалися, а Челентано спершу не любив, щоб на нього звертали увагу. Він має інші уявлення про спів. Для мене спів – це мелодійність, це вияв моєї натури, а для Челентано – одна із граней його універсального таланту. Але це не завадило нам колись навіть виступити в спільному турі Італією.

Челентано – дуже сильна особистість, багатогранна, дивовижна. Він – і співак, і актор, і продюсер. Наскільки пригадую, мав лише одну слабинку – боявся літати літаками.

Ми – друзі, зустрічаємося, донедавна ще навіть змагалися навкулачки. Челентано не дуже комунікабельний, а я, навпаки. – легко сходжуся з іншими.

Він ніколи не думав про гроші, а для мене гроші завжди були важливими, тому що я виріс у дуже бідній родині. На столі переважали хліб, квасоля, овочі. А курка – то було справжнє свято! Коли її розділяли на цілу родину, то кожному діставалося по крихітному шматочку.

Тому й досі займаюся благодійництвом, чверть своїх прибутків віддаю на благодійні цілі. За це мені навіть дали свого часу мальтійський орден.

– Не можу не запитати гостя з Італії про його улюблену страву...

– О, я ж разом зі своєю сестрою проваджу в Римі ресторан – хіба по мені не видно? (Сміється). Паста, паста і ще раз паста!  Відібрати в італійця пасту – все одно, що дати йому ляпаса. Колись, коли я вже важив сто п’ятдесят кілограмів, мені заборонили їсти спагеті – то гіршої кари для мене годі було й придумати!

Вважаю, що італійська кухня не має собі рівних у світі. Гадаю, в Італії все, що ти їси, є дуже смачним. Навіть такі прості страви, як, наприклад, болоньєзе, у приготуванні їх також існують свої таємниці, які я розкрию вам… наступного разу. Alla prossima volta!