Прем’єра опери Россіні у театрі “Ам Гертерпляц” знову поставила історикам давні запитання

Пророцтвам блискучого майбутнього молодому оперному композитору Джоаккіно Россіні саме у Мюнхені виповнилося 195 років. “Італійка в Алжирі” була першою його оперою, поставленою у баварській столиці (1816) невдовзі після успіху її італійської прем’єри на сцені “La Scala”. Через два століття вистава залишилася не менш цікавою та актуальною, що засвідчила й недавня прем’єра “Італійки в Алжирі” на сцені мюнхенського камерного театру “Ам Гертерплятц”.

Відомо, що на створення незвичного сюжету про кохання алжирського бея Мустафи та темпераментної італійки Ізабелли лібретиста опери Анджело Анеллі надихнула реальна історія про турецького хана та українку Роксолану. Й у цьому випадку це не породжені галицьким локальним патріотизмом фантазії, а зафіксований факт: такі колізії в буремну романтичну епоху виявилися ідеальним матеріалом для митців. Щоправда, в сучасних колах німецьких істориків музики та критиків українську героїню – прототип “Італійки в Алжирі” – називають росіянкою, а її ім’я трактується як російського походження – Roxelana як Russalena тобто Russin – росіянка.

Щоправда, історію лише поверхово згадали, готуючись до нової вистави, ініційованої музичним керівником театру “Ам Гертерплятц” і диригентом Лукасом Байкірхером. Співпрацю з театром він розпочав лише у 2010 році. “Італійка в Алжирі” – його перша прем’єра у театрі. З одного боку, Лукас Байкірхер зберігає кредо театру як  “оперета для підготовлених” (Operette fur Fortgeschrittene), з іншого – суттєво збагачує одноманітний досі репертуар і вимоги до його професійного складу.

Сценічне вирішення постановки “Італійки в Алжирі” режисером Томасом Енцінгером – яскраве, сповнене гумору і дотепної винахідливості. У неодмінній для театральної царини Мюнхена “сучасній режисурі” Енцінгер зберігає зміст першоджерела й обходиться без виправлень сюжету. На сцені збережені контрасти орієнтальної атмосфери “турецької опери” з національним джерелом. Проте “італійське” часів Россіні включене в сучасний контекст не лише для того, аби потішити глядачів. Протягом усього спектаклю актори мають чимало приводів безпосередньо поспілкуватися з публікою: наприклад, у сцені перетворення рабів на італійську футбольну команду автори звертаються до патріотичних почуттів чоловічої частини залу, натомість “прекрасним половинам” адресовані символічні звернення до італійської моди (вбрання Ізабелли від “Gucci”) та любовні сцени Ізабелли та Ліндоро на кораблі, одна з яких імітує улюблену сцену всіх закоханих з “Титаніка”, озвучену Селін Діон.

Прем’єра “Італійки в Алжирі” завдячувала успіхом не лише режисурі, а й виконавському складу. Перш за все відзначимо оркестр з його виразністю, легкістю і професійно вибудуваним ансамблем. Баритон Штефан Зевеніх у ролі Мустафи представив яскраву акторську гру, зачарувавши публіку не лише пластикою, а й справжнім талантом балетного танцівника, що дивовижно поєднувався з тілесною огрядністю. Його динаміка руху заряджала енергією упродовж усього спектаклю, кульмінація – у блискучому фуете (сцена у турецькій бані). Прекрасні голоси продемонстрували Штефані Куншке у ролі набридлої дружини Мустафи, Хуан Фернандо Гутієррес у ролі Таддео, закоханого в Ізабеллу, і Деррік Боллард у ролі капітана Алі.

Рита Капфхаммер у ролі Ізабелли – володарка насиченого мецо і необхідної для її ролі спокусливої пластики, гідно втримала гірлянди россінівських колоратур. Хоча їй бракувало рівноваги у низьких регістрах, саме вона, за підтримки диригента Лукаса Байкірхера, зводила ансамблі до єдності. Тембровою знахідкою спектаклю став і молодий польський співак Кароль Козловскі, який дебютував у ролі Ліндоро і володіє рідкісним, по-справжньому россінівським тенором героя-коханця.

Спектаклем “Італійки в Алжирі” в театрі планують розпочати серію історичних реконструкцій призабутих за останні роки опер ХІХ століття.
Мюнхен

Аделіна Єфіменко