Якби треба було визначати найдивовижнішу пам'ятку Чехії, то я б, не вагаючись, назвала цвинтарний костел Усіх святих у Седлеці біля Кутної Гори - Кістницю. Здається, що схожого не має жодна інша країна Європи - адже храм оздоблений... людськими кістками.

Однак йдеться аж ніяк не про чиюсь збочену уяву, а про бажання акцентувати: треба вміти цінувати життя і його справжні вартості, бо смерть - невідворотна і не робить різниці між людьми. Тільки ступінь відповідальності кожного з нас перед Богом та ближніми оцінять у підсумку земного життя. "Ні­хто не помирає несвоєчасно, - казав Сенека. - Свого часу ти не втратиш, адже те, що лишаєш після себе - не твоє".

Колись випало дивитися сюжет про Кістницю чи то у телепрограмі "Кунсткамера", чи схожій іншій, так-от - насправді жодних жахіть у костелі немає. Зрештою, як і страху. А є лише всезахопливе відчуття спокою та марності сухозлотиці буднів. А ще - привітна чешка-касир, яка, прислухавшись, як між собою розмовляємо, люб'язно пропонує розмножений на ксероксі аркуш, де історія Кіст­ниці викладена українською мовою. Це, до речі, єдине у Чехії місце (а була змога побачити багато що), де ми  могли отримати довідковий матеріал українською.

Минуле Кістниці не оповите особливими таємницями, однак не позбавлене кривавих драм. У кінці ХІІІ століття абат седлецького монастиря Їндржіх розвіяв над місцевим цвинтарем жменьку землі з Кальварії, зробивши його в такий спосіб святою землею (а відтак тут почали ховати не лише мешканців околиць, а й чужинців - зокрема з Польщі, Баварії та Бельгії). Однак ніхто й передбачити не міг, що невдовзі цвинтар перетвориться у величезне місто. Лише у 1313 році, як сказано у старих хроніках, тут знайшло вічний спочинок близько 30 тисяч загиблих від мору, а згодом до них долучилися ще й ті, хто поліг під час гуситських війн (зокрема 500 монахів). Із територією цвинтаря потрібно було щось робити, а тому її почали зменшувати, переносячи людські рештки до підвалу храму. 1511 року напівсліпий монах виклав із цих кісток шість пірамід, дві з яких через триста років майстер різьби по дереву Франтішек Рінт  використав (перед тим де­з­ін­фікувавши та вибіливши у вапні) для оздоблення костелу (наприкінці ХVIII століття ці­сар Йосиф ІІ ліквідував монастир, а відтак його майно викупив дуже відомий у Чехії і заможний рід Шварценбергів, і саме на замовлення цієї сім'ї Рінт взявся до роботи).

Сьогодні ми завмираємо перед величезною люстрою, яка складається зі всіх типів кісток людського скелета, перед свічниками, дарницями та іншими деталями інтер'єру. Зрештою, як і перед гербом Шварценбергів, де в правому нижньому куті зображений ворон, який клює око туркові, як символ перемоги цього роду над турками в битві біля Рабу в 1591 році. А довідковий матеріал твердить - у  Кіст­ниці нині спочиває 40 тисяч померлих.

Звичайно, можна говорити про те, що мертві мають належати землі. І так воно, напевно, і є. Але що таке ми усі, як - за словами Горація - не попіл і тінь? Тобто ті, що на грані? Ті, що з кожною миттю наближають свій час приєднатись до більшості? Й, можливо, іноді саме у такий спосіб - очі в очі з тими, хто був до нас, можна осягнути: туди, за грань, людина може взяти ніщо інше, як лише свою душу... Подекуди кажемо: попіл стукає у наші серця. У Кістниці для багатьох від­відувачів саме із особистої зустрічі з прахом тих, хто був до нас, відроджується не лише пам'ять, а й надія... 

Львів - Прага - Кутна Гора - Седлець - Тєпліце - Духцов - Чеський Крумлов - Глубока - Прага - Львів