Любов Каганова, заслужена артистка України, про почуття у житті і на сцені

Це була годувальниця у постановці Алли Бабенко “Медея”, яка промовляла чи то до головної героїні, чи до всіх присутніх: що би у житті не трапилося, а прийде ранок і тоді потрібно буде таки встати, зварити кави, зробити інші справи – жити… Можливо, для заслуженої артистки України, видатної заньківчанки Любові Каганової, яка позавчора відсвяткувала 60-ліття власної творчості на сцені театру імені М. Заньковецької, ця роль не була чимось особливим примітна (адже в її біографії близько ста яскравих образів, серед яких Мавка у “Лісовій пісні”, Долорес у “Камінному господарі” та інші). Але ця її репліка для мене прозвучала настільки проникливо, що відтоді ми з моїми подругами почали повторювати її одна одній як мантру в кожній наступній складній ситуації, на які не скупиться людське буття. Сьогодні Любов Каганова – гість “Пошти”. 

“ Чорнії брови, карії очі”

– Любове Яківно, всі Ваші колеги відзначають особливість Ваших очей, які на сцені завжди тримали партнерів. А що людські очі значать для Вас?

– В очах читається вся людина і її основна якість – доброта. Якщо доброти нема, то не прикрасить уже нічого… У житті є такі моменти, що якби не оці очі поруч, то не знати, що би з тобою було… А мені на добрі очі, що зазирають у саму душу – і педагогів, і партнерів по сцені, – завжди таланило.  Якось так Бог давав! І я завжди прагнула віддячити! У мене був прекрасний педагог в театральному інституті імені Карпенка-Карого, професор Володимир Вільнер – суворий, несентиментальний, але величезної душевності чоловік, то його очі й досі бачу перед собою. Ми – його учні – навіть говорили, що якби той чи інший режисер хоча б трішечки нагадував нам Володимира Бертольдовича, то працювалося б легше… А ще дуже свіжо відчуваю оту свою велику радість, що встигла показати йому власну гру у виставах заньківчан «Лісова пісня» та «Співають жайворонки» (улюбленого викладача не стало через два роки, як закінчила інститут)… Бачу перед собою очі моїх колег (чимало з яких уже в інших світах)  – зажурені, закохані, в радості, горі… Все – очі…

– А очі того, хто благословив Вас на театральну дорогу?

– Таке не забувається! Це був Дмитро Дульський – молодий (віком ненабагато старший за мене) актор обласного театру, випускник Свердловського театрального інституту, улюбленець публіки у моєму рідному Миколаєві. Він прийшов до нашої школи організувати драмгурток. І мені, десятикласниці, довірив головну роль – Нюрочки – у виставі “Где-то в Москве”, яка згодом отримала шалений успіх і чудову пресу.  Ми – шкільний театр – показували цю виставу в усіх школах, госпіталях тощо. І я несподівано отримала запрошення від Миколаївського обласного театру відразу після закінчення школи прийти до них на роботу – мовляв, мені зроблять документ, що я закінчила студію при театрі, отож відразу зможу грати на великій сцені. Коли Дімочка (як ми, школярики, його між собою називали) про це почув, сказав: “У жодному разі! Ти маєш вчитися! Оволодівати професією! Інакше не досягнеш нічого!” Так я поїхала в Київ. Правда, відпустили мене батьки до столиці з тим, що пробуватиму свої сили на юриста. Але вийшла від своєї тітоньки (у якої жила перші свої два столичні роки), а навпроти велетенська афіша про набір до театрального інституту. Так моя доля була вирішена. Мені дуже пощастило, що нашим курсом керував уже згадуваний Вільнер. У цього чоловіка ми багато чого навчились. Та й загалом, коли згадую навіть посередніх режисерів, з якими колись доводилось працювати, розумію, що вони були набагато цікавішими, ніж чимало із тих, хто сьогодні називає себе видатними митцями.

– Рівень режисерів упав?

– Та все впало із рівнем сценічної мови включно! Що маю на увазі? Говорити у побуті – це одне, але говорити зі сцени, то – спеціальна наука! Глядач мусить чути актора, розуміти. І розуміти не лише значення слова, а й паузи, погляду, найменшого поруху. Актори часто метаються по сцені, імітуючи пристрасті, мало куліси не гризуть, але крик на сцені – це не крикливий звук, а передовсім зміст. Я не раз кажу своїм вихованцям: “Не випльовуйте слова. Вийшло з вас слово, то ви ще поглядом його проведіть, намагаючись побачити, відчути, чи дійшло воно до тих, до кого б ви хотіли, щоб воно дійшло”.

– Цієї проникливості, чуття можна навчитися чи все-таки це вроджене?

– Навіть коли актор напам’ять вивчить усі пункти системи Станіславського, але позбавлений Божої іскри, то це йому не допоможе.  Він буде сухим виконавцем усіх сценічних законів – не більше. І продукуватиме мертве мистецтво. Але зараз говорю не про таких акторів – про інших, які природний дар мають, але ним нехтують, над ним не працюють. Я коли сиджу в приймальній комісії, завжди бачу, може майбутній студент стати добрим актором чи ні. І це не залежить ні від його сміливості, ні від нахабства, ні від упевненості в собі.

– А якою були Ви, коли починали?

– Однозначно не тихою. І значно голоснішою, ніж зараз. Коли тепер згадую, то думаю, що у багатьох ситуаціях могла би бути й тихішою. Нетерплячість, категоричність – навряд чи добре. Але позитивом було інше – я страшенно любила свій театр, ніколи йому не зраджувала і дуже переживала, коли бачила, що люди роблять не те і не тими методами, хоча “у кожного своя доля і свій шлях широкий”.  

– Ви йшли торованим шляхом чи прокладали його самі?

– Мене настільки тепло прийняли керівництво театру, товариші, що шлях мені сам стелився. Вже потім зрозуміла, що це погано, оскільки не дозволяє виробити  в характері опірності. Адже мені перших моїх 20 заньківчанських  років все клали до рота і аплодували, як би я не зіграла. А потім дуже боляче, коли тихенько-тихенько шум навколо тебе спадає. У театрі з’являються нові люди, ти переходиш в іншу вікову категорію, щось трапляється, на що ти не впливаєш – і коли не привчений вигризати собі місце під сонцем, то переживаєш усе вдвічі тяжче. Я ніколи не вміла собі щось вимолювати, випрошувати, плакати, аби бачили, що тобі болить, то вже й не навчусь. Та й чи варто? Важить інше – поки є сили, бути задіяною у театрі хоча б у чомусь. Бо коли цього не стане, то  дуже швидко на цій землі не стане і мене…

– Любове Яківно, є якась спільна риса, яка об’єднує всіх Ваших героїнь?

– Як тільки скажена любов, самопожертва в коханні – Каганова. Як трагічна доля – теж я. І ніколи навіть не дивувалася, що мені дають саме такі ролі. Хоча від осягнення їх іноді можна було отримати розрив серця, а не осягати я не вміла.  Пригадую, як грала Галю у виставі “Циганка Аза” (в нашому варіанті “Лиха доля”). Одна картина закінчується тим, що вона ридає над тілом померлого на її очах батька, а інша починається, що вона вже в благенькій одежині чекає на свого Василя. Після сцени з риданнями я вибігла за куліси, там мене швиденько переодягають, а я зупинитися не можу – так то все переживаю, сльози течуть. І тут підходить дружина нашого прекрасного актора Доміана Козачковського – дуже мудра жінка і великий мій друг – і трась мене по щоці: “Ану візьми себе в руки! Ти актриса, а не істеричка! Тобі далі виставу грати!”  І вона тисячу разів мала рацію. Бо уявіть собі: ми приїжджали на гастролі (а їздили ми дуже багато по всьому тодішньому Союзу) і везли всю українську класику, яка на той момент у нас була. Тобто щодня я переживала чужу трагічну жіночу долю. Зіграєш таких вистав 30 у місяць, і вже й самій життя не миле…

– Як відновлювалися?

– Намагалася відволіктися. Скажімо, після всього поїхати зі своїм чоловіком – актором нашого театру Володимиром Аркушенком – на море на Одещину в акторський будинок відпочинку, де збиралася вся творча театральна Україна.  Знаєте, мене не завжди там й упізнавали, бо в житті я ніколи не малювалася (уста хіба іноді підводила, починаючи з тридцяти років), не робила зачісок, не носила підборів, особливо не вдягалась. Ніхто й не сказав би, що йде актриса. У буденному житті – опудало та й годі. Зате вже коли виходила на сцену, то скажу без зайвої скромності – під мою магію потрапляли і старші, і юні.

Люба і рудий

– Зізнайтеся, хто на кого перший око поклав – Ви на Володю Аркушенка чи він на Вас?

– У нас взагалі дивна історія була. Я вже була в списках студентів, але затрималася у фойє. Як відчиняються скляні двері, і з вулиці забігає хлопчисько – невисокий, усміхнений, світла сорочечка, під нею матроска, а на поясі морська пряжка. Білі вії стирчать, як у кози, вигорілі брови – таке враження, що сонечко набуло людської подоби. Оскільки я у фойє одна, то він до мене – чи не знаю, де комісія, що в інститут приймає. Кажу йому, що спізнився, бо вже списки висять, але комісія начебто ще є. То він і побіг коридорами. Після літа заходжу в аудиторію, а того хлопця нема. Ну, думаю, не вдалось йому. Аж він через тиждень приходить, та й до мене. Коли почала відчувати, що має більші наміри, аніж приятельські, почала його сторонитись, стала з ним грубою, адже на той час мала вже нареченого – дуже хорошого хлопця, якого сприймала як такого, що буду тільки з ним, дивилася на нього, як на ікону. Борис до мене і до Києва приїжджав, став улюбленцем моїх подруг, і потім, коли я його залишила, дівчата мене так і не зрозуміли. Та я і сама себе не зрозуміла, але відчувала, що без того рудого уже не проживу. Спитайте, як усі ці процеси в людській душі відбуваються, чим серце керується – ніхто не пояснить. Але я ніколи не пожаліла, що так сталось, хоча мою жіночу долю легкою не назвеш. 

– Що в Аркушенкові зачепило Вас за живе? 

–  Та все! Як він дивиться на мене, як говорить, сміється! Він в усьому був лідером. Капітан футбольної команди, найкращий танцюрист, найкращий актор, заводій будь-яких починань!

– Ви прожили разом 27 років (із яких п’ять останніх Ваш чоловік тяжко хворів). Відтоді, як його не стало, минуло ще понад тридцять. Не вірю, що за цей час ніхто не запропонував Вам руки й серця. 

– Було.. Але ні один із тих, що пропонували, не хвилював мене так, щоб я зважилась щось змінити. А ті, які дійсно хвилювали, я свого часу не ризикнула… Бачите, у нас з Володею по-різному було. Дуже тяжкі були періоди, бо він запивав, і тоді ставав цілковито іншим чоловіком, ніж той, у якого я закохалася. Приходив ранок, і він падав на коліна, плакав, цілував мені руки-ноги, обіцяв виправитися і заради мене, і заради нашої доньки, яку обожнював… Однак за якийсь час все починалося спочатку… Сценічний успіх, приятелі, потяг… Може, коли би пішла, це його зупинило б… Проте піти я так і не змогла… Хоч мала до кого… Не уявляла, як це піду і не буду бачити – як він ходить, як усміхається, як журиться… Сьогодні його присутність з кожним роком відчуваю все більше. Може, не так загострено, може, не з таким болем, але немає ночі, щоб він мені не привидівся, не приснився... Дивна річ – любов… Непоясненна…  Незбагненна…

– Любове Яківно, якби не знали, скільки років маєте, скільки б самі собі дали за своїм внутрішнім станом?

– Коли щось болить, то почуваюся просто древньою. А коли ні, то на 50. Узагалі вважаю, що 50 – це найкращий вік. Адже організм ще не зношений. Та й сприйняття людей і природи таке, наче тобі 20. Однак – глибше, об’ємніше. Ось це сприйняття намагаюся не втратити до сьогодні…