Спецпроект "Українська незалежність": Культура
Днями українській державі виповниться 17 років. Якою стала українська культура за часи незалежності? Що втратила і що здобула вона за ці сімнадцять років? "Пошта" вирішила запитати про це відомих діячів культури різних професій та поколінь.
Мирослав Скорик, композитор: Найбільшою втратою української культури за роки незалежності є зацікавлення "серйозним", академічним мистецтвом. А здобутком можна вважати відсутність контролю, цензури над цим мистецтвом. Ним перестали керувати. Хоча - в цьому є й свій позитив, і негатив...
Ігор Калинець, письменник: Якщо порівнювати сферу культури України за радянських часів і сьогодні, то здобутки є. Але і паралельні втрати, на жаль, теж є. Маємо сьогодні дуже багато доброї літератури, але виходить вона мізерними тиражами і знайти її можна на почесних місцях тільки в окремих книгарнях. Маємо чимало прекрасних композиторів і цікавих, з професійного погляду, сучасних музичних творів, але не особливо маємо де це слухати. Маємо свободу стилів та пошуків у образотворчому та прикладному мистецтві (хоча особисто я більше ціную митців старшого покоління), але водночас і значно меншу затребуваність художньої культури суспільством.
А якщо поглянути на здобутки та втрати України за часів незалежності ширше, то сьогодні втрачаємо те, на чому мали би базуватись - українську мову, інформаційний простір, чесність та відповідальність державних органів. А до цього всього (що болить особливо) через потужну п'яту колону, ми, на жаль, на відміну від Польщі чи прибалтійських держав, так і не зуміли стати єдиними у своїй основі. Тобто сьогодні втрачаємо надію, а без неї є велика загроза перетворитися у Малоросію...
Роман Іваничук, письменник: Для культури головний набуток незалежності - свобода слова, а втрата - книготоргівля. Адже маємо сьогодні прекрасну літературу, яка до читачів через книгарні не доходить. Добрі книжки львівських авторів часто-густо не мають жодного шансу потрапити до читачів українського півдня та сходу і - навпаки. І як письменника, це турбує мене найбільше. А в ширшому вимірі, попри всі незгоди - маємо державу. Й іншого щастя для себе не бачу. Незважаючи на усі труднощі, вірю у майбутнє України, її силу й те, що авторитет нашої держави у міжнародній спільноті дедалі міцнітиме.
Брати Капранови, книговидавці: Найбільшим здобутком вважаємо стабілізацію того погрому культури, який відбувався у перші роки незалежності. Схоже, люди трохи схаменулися. Щоправда, і громити уже майже нічого. Але загалом темпи руйнації культури уповільнилися, з'явився навіть шанс, що культура повернеться у свідомість громадян як цінність. Ми навіть дивуємося, що цього не вдалося знищити остаточно.
А найбільшою втратою за роки незалежності є культурна інфраструктура. Передовсім, матеріальна. Бо таланти в нас як народжувалися, так і народжуватимуться.
Андрій Бокотей, художник: Якщо говорити про мистецтво, то за цих 17 років маємо більше здобутків, аніж втрат. І, можливо, це єдина сфера, де все змінюється на краще. Нові цікаві імена, нові вагомі надбання і, що дуже важливо, необмежена свобода творчого волевиявлення, що для митця найважливіше.
Влодко Кауфман, художник: Найбільша наша втрата за цей час - це реальний міжнародний авторитет, якого Україна не встигла здобути (хоч мала для цього всі шанси) та можливість заявити про себе як нація. Найбільше безглуздя, на яке пішла Україна - відмовилася від статусу ядерної держави. Я не мілітарист, але ядерна зброя була справді вагомим аргументом, аби з нами рахувалися і на нас зважали. Дуже болить мені й те, що й сьогодні українці програли "мовну" війну. Звичайно, обнадіює, що усе ж таки живемо як самодостатня держава. І чим довше у таких рамках житимемо, тим більше буде шансів, що здобута незалежність з часто-густо ілюзорної стане фактичною.
Іван Гаврилюк, кіноактор: Це питанняболить мене із ранку до вечора. І навіть уночі болить. Тільки що з того, коли кричати про наші втрати? Найбільшою втратою є безкультур'я в головах тих, хто керує нашою державою. І сама держава, яка не приділяє культурі жодної уваги. Не ворога-зайду потрібно боятися найбільше, а власних українських рагулів при владі. Та все ж, усупереч усьому, українське мистецтво росте. Й це, мабуть, найбільший здобуток. Хоча росте воно - як будяк у країні карликів.
Микола Бандрівський, археолог: Те, що мене турбує - це сьогоднішня домінанта в людині матеріальної жилки. Інтереси сучасників звужуються до злободенних проблем. Навіть старше покоління, яке насолоджувалося романтикою кінця 80-х - початку 90-х років, сьогодні орієнтує молодь на споживацький ухил. І це вже не випадки, це - тенденція. Як археолога мене непокоїть, що чимало національних цінностей сьогодні осідає у приватних колекціях. А так не мало би бути. Національна спадщина не повинна бути розмінною монетою у махінаціях окремих осіб, яким часто-густо байдуже до української історії та культури. А те, що останнім часом мене дійсно потішило - президентський указ про відзначення 15 серпня Дня археолога. Нарешті, свято, яке ми відзначали упродовж десятиліть, матиме своє місце і на офіційному рівні.
Підготували
Ярина Коваль, Лідія Мельник
