У Києві триває виставка Влодка Кауфмана

…Ми ніколи не осягнемо цілісності, яка доступна Соснам. Вони живуть одночасно вологим присмерком, шурхотом хвої біля свого підніжжя та заглибленням у хтонічну глибину, темрявою та тиснявою лісу, а також небом – величезним і вічним, і всіма вітрами на світі, і всіма хмарами на горизонті, і всіма морозними зірками.

Вершечки Сосен утворюють для нас силуети гір, аби ми хоч якось могли долучитися до цієї величі.

Але назагал нам доступні лише клапті, уривки та фрагменти. Немов комахи, ми бачимо мозаїку. Деревам ми можемо хіба що подарувати життя після смерті: зробити їх пейзажами чи інтер’єром. І так їхнє життя після смерті стає таким самим мозаїчним, як наше – ДО…

Такий авторський текст супроводжує видиво Володимира Кауфмана “Карпаторозділ”, що став одним із двох проектів, які митець  презентував у Київському музеї сучасного мистецтва.

Стовбури сосен після смерті таки здобули друге життя, повиснувши в почесній варті вздовж стін галереї й отримавши замість коріння жмутки сіна. Дерево, сіно і навіть живописні роботи – все це дихає єднанням із природою. Попри те, що видиво має назву “Карпаторозділ”, ми радше побачили “Карпатоподив” чи “Карпатодух”, чи “Карпатоспогад”.

Ностальгійні та свіжі нотки в загальному плетиві інсталяції переважають над відчуттям екологічної біди. Як завжди у Кауфмана, хаос та апокаліпсис одягнені в такі естетські шати, що змушують дивитися та милуватися видивом без кінця, як це буває, коли дивишся на карпатські пейзажі, де промені сонця змінюють їх так, ніби художник втручається у своє видиво.

Те, як цивілізація трансформує природні об’єкти, зроблено вишукано та водночас із розпачем.

Зрештою, видиво це є традиційно кауфманівське: дуже вишукано, природно, цікаво, несподівано, глибоко… Епітети можна продовжувати, однак варто просто прийти і спробувати таки осягнути ту цілісність, яка доступна Соснам. Але цього разу самодостатній проект поєднався із іншим, не менш вишуканим та самостійним. Тож глядачі змогли переконатися, що цілісність доступна не лише соснам, а й птахам.

Із “Птахотерапією” також трапилося так, як це часто буває із Кауфманом. Досконалі й за формою, і за змістом роботи, за словами автора, виникають майже випадково: на клаптиках паперу, в якихось проектах, планах, текстах. І не важливо, що стане тлом для його дивних птахів: поетичні тексти чи схеми каналізаційних труб. З маленьких листочків А4 формату у величезні полотна дивні птахи складаються, як пазли, як головоломки, як скельця у калейдоскопі, як коштовні шматочки мозаїчної смальти.

Колись, у часи активних тусівок у підвалах майстерень, матеріалом для кауфманівських “рибокурів” могли бути аркуші паперу, підкладені як скатертини для посиденьок. Тепер усе складніше: кожний фрагмент, на якому виписує дрібні деталі Кауфман, творець і орнітолог, який створює власні види пернатих, являє собою власний елемент маршруту цього невтомного фіксатора дійсності. І в якій комбінації будуть з’єднуватися ці окремі шматочки довгого дня, автор сам інколи не знає. Як не знає, й до якого розміру розростеться замислений або сумний птах, набундючений або гордий, чиї портрети розцвічені тонкими штрихами ювелірної тонкості й точності.

Видається, що Кауфман лукавить, коли називає свої роботи імпровізаціями: занадто вже вони досконалі, вишукані й витончені. І при цьому їх явне “пролетарське” минуле, що перебуває у контрасті й одночасно тісному симбіозі з наступним зображенням, та й сама особистість художника, що може створити художний об’єкт із чого завгодно й де завгодно, свідчать на користь його слів.

Він не старанно (це слово до творчості Кауфмана не пасує), а легко й дуже невимушено склеює маленькі, розписані тайнописом, відомим йому і його птахам, у дивні панно, де образи живуть ніби двома життями: у загальному приголомшливому враженні від величезних робіт і величезних птахів на них, але ще й у дрібних штришках, які можна розглядати нескінченно.

“Усе, що є новою технологією втілення ідей художника, все це ми зараховуємо до сучасного мистецтва”, – говорив у одному інтерв’ю Кауфман. Отож тепер до цих технологій можна долучити й годування голубів, і різного роду заняття, від яких залишаються різні папірці. А от зробити все це мистецтвом може, мабуть, тільки Кауфман. І власне цим він в основному й займається: трансформує довкілля у художній об’єкт.

Пташине життя знайоме Кауфману не за чутками. Свого часу його дружина, художниця Наталка Шимін, підібрала бездомну амадіну, що переросло в цілий пташник. Властиво, завдяки щоденним і цілком ситним годівлям мало не всіх навколишніх голубів вони знають їх “в обличчя”. Тому цілком можна припустити, що деякі з цих “облич” дивляться на глядачів “Птахотерапії”. Вони б себе впізнали, звичайно, от тільки від зерна та турботи їм дуже не хочеться летіти у грудневий Київ. Ну й не треба. Їх життя і без того склалося цілком непогано.

Львів – Київ – Львів