21-24 серпня у нашому місті відбудеться Третій міжнародний кінофестиваль "Кінолев", який  чи не вперше спробують провести за аналогією до схожих кінодійств у світі. Крім  низки  обов'язкових заходів, до програми  фестивалю (уже традиційно зорганізованого з ініціативи директора Музею ідей Олеся Дзиндри) ввійде також спеціальна зустріч бізнесменів, влади та людей, причетних до кінематографа, з тим, аби з'ясувати, чому в Україні (і, зокрема, у Львові), великою мірою, відсут­нє велике кіно і що зробити для того, аби воно таки з'явилось. "Пошта" запросила до розмови мистецького керівника фестивалю, дослідника Олеся Ногу, аби з'ясувати, чи в історичному кіноракурсі нам є чим пишатись.

Знаменне сторіччя

1908 року в Харкові укра­їнський режисер Олексій Олексієнко зняв перший ігровий фільм за мотивами україн­ських водевілів. Тобто цього року маємо усі підстави масштабно відзначити сторіччя українського ігрового кіно, однак як це часто буває - німуєм...

Хто перший?

28 грудня 1895 року в Парижі брати Огюст та Луї Лю­м'єри  організували перший публічний кіносеанс, увійшовши в історію кінематографії як винахідники кінематографа. Однак документи свідчать, що Україна почала крутити філь­ми трохи раніше - зокрема, у Львові, Харкові та Одесі. Так, у 1893 році одесит Йосип Тимченко сконструював кіноапарат, результати праці якого продемонстрував роком пізні­ше. Незалежно від нього, над кіноапаратом  і його вдосконаленням працював харків'янин Альфред Федецький, і навіть особисто зняв фільм, який показав через рік. Львів'янин Рихновський теж вловив вітер часу і  творив кінокамеру, яка мала провістити - часи настали інші. Уже за кілька місяців після історичних паризьких кіносеансів, кіносеанси у Львові за сучасною адресою: проїзд Крива Липа, 8  стали регулярні. Ос­кільки на початках появи кіно ніхто не ставився до нього, як до нової галузі мистецтва (а радше,  як до захоплюючого  атракціону), то і здобутки земляків у загальноєвропейському ви­мірі канули в Лету.

Кіно і місто

Кінопоступ Європи не оминав і нашого міста. Мало хто знає, що вже у 1910-х роках у Львові існувала незалежна кіностудія  "Галицишинфільм" із павільйонами, де знімали не лише місцеві режисери, а й приїжджі із Варшави, Відня й інших міст. Окрім того, на той час Львів уже мав мережу кінозалів, де всі ті фільми можна було переглянути. А самі фахівці (не тільки зі Львова, а й усієї Галичини), що творили кіно та здійснювали його прокат, об'єд­налися в спеціалізовану структуру "Синдикат кін львівських".

Українське кіно
по-львівськи

Починаючи з 10-х років ХХ століття, українські кінематографісти  вирішили зміцнити основи  справи, якою займалися і запропонували створювати  кіногуртки при кожному осередку "Просвіти".  Цікаво, що в той час творчі контакти між Львовом, Одесою, Варшавою, Харковом були дуже міцними. Львівські актори знімалися на кіностудіях сходу України без жодних проб­лем. Перша світова війна внесла у розвиток української кіносправи свої корективи. Фільми у Львові продовжували знімати (і цікаво, що знімали їх не лише місцеві кіностудії, а й угорські, польські, російські - про що свідчать рекламки у щоденних газетах), однак вільно пересуватися у просторі стало набагато важче. 20-ті роки - час появи справжнього багатоформатного українського кіно. Дивовижно, але першими людьми, які таке кіно творили, стали січові стрільці. Одним із піонерів у цій царині був Василь  Пачовський, за сценарієм і з ініціативи якого на німецькій апаратурі був відзнятий  фільм про українців "Володарка гір" (змонтований згодом  у Берліні). І пішло-поїхало. До речі, до зйомок першого українського звукового кольорового кіно був причетний і Митрополит Андрей Шептицький. Йдеться про історичну стрічку, над якою працював Юліан Дорош. Митрополит не лише долучився до творення стрічки фінансово, а й надав для зйомок окремих фрагментів сад біля собору св. Юра. Варте уваги, що особливістю українського національного кіно у Львові було те, що його творили не лише українці, а люди різних національностей. Навіть більше - це кіно постало за потужної матеріальної допомоги угорців, австріяків та інших.

Голлівуд біля Львова.
А чом би й ні?

У 30-х роках ХХ століття Львів уже мав славу потужного центру кіноіндустрії. А тому немає нічого дивного у тому, що від 1932 року американські та західноєвропейські кіностудії виношували ідею збудувати біля Львова один із найбільших у Європі кінопавільйонів. Задум існував не лише на рівні ідеї. Був виготовлений проект цього па­вільйону, майже відведена під нього земля, але воєнні події знеактуальнили будь-які інвестиції. Про реалізацію проекту вже не йшлося, а шкода. Адже  якби склалось інак­ше, то, ймовірно, сьогоднішні розмови про занепад українського кіно були б неактуальні...