… про свою “львівську програму”

Третю симфонію Чайковського я вибрав не випадково. На Заході її називають “польською”, можливо, тому, що там одна із частин, фінал – полонез. От я і вирішив – з одного боку, Чайковський не чужий українцям композитор, і не лише тому, що Національна музична академія у Києві носить його ім’я. Відомо ж, що в нього були предки козацького роду. А полонез видався мені доречним, тому що Польща близько до Львова. Тож вирішив, що такий твір тут прозвучить цікавіше, аніж, наприклад, якась симфонія Сібеліуса. Головному диригенту Симфонічного оркестру Львівської філармонії, який мене запросив, Айдару Торибаєву моя ідея сподобалася ще й тому, що ця симфонія у Львові виконується дуже рідко.

Ще зі Львовом мене пов’язує той факт, що 18 років я був одружений із львів’янкою. Мешкали ми в Києві, але доволі часто приїжджали сюди, так би мовити, до родини. Познайомилися з дружиною в Києві, на студії звукозапису (вона була звукорежисером) – там і розлучилися. Мені не подобалося, що дружина стільки працює: я розумію, що звукорежисура – професія дуже цікава, але ж мені хотілося бути одруженим (сміється)…До Львова востаннє приїздив років зо двадцять тому, автором ідеї мого виступу тоді був мій добрий друг, також свого часу пов’язаний зі Львовом, а сьогодні відомий московський музикознавець Всеволод Задерацький. Ще декілька разів виступав тут із київським оркестром, але не так уже й часто.

Повертаючись до теперішньої фестивальної програми, варто згадати також, що твір Колесси “Українську сюїту” я диригував уперше. З Миколою Філаретовичем ми були знайомі, на жаль, лише на такому “офіційному”, “шапочному” рівні – бачилися кілька разів, навіть одного разу сиділи в журі якогось конкурсу.

З Євгеном Станковичем я насправді знайомий ще з 1973 року – коли прийшов до Українського державного симфонічного оркестру в Києві.

…про школи і трамвай

Я навчався диригуванню у Ленінградській консерваторії, в класі Ільї Мусіна, і в жодні інші концепції не вписуюся – ані в рахлінівську, ані в колессівську, ані навіть не вважаю себе учнем Герберта фон Караяна, хоча бував на його репетиціях та семінарах і в Ленінграді, й у Відні (Федір Глущенко ще в 1970-х  упродовж року стажувався у Відні – “Пошта”).  У Відні я передовсім набирався слухового досвіду, захоп­лювався спадкоємністю традицій у оркестрах. Знаєте, то мені трохи Ільфа і Петрова нагадує: “В трамвае завелся скандал. И хотя те, кто его затеяли, давно вышли, скандал поехал дальше”. Приблизно так виглядає й славетна традиція Концертного товариства у Відні.

За рік свого стажування в Австрії я переглянув 60 оперних спектаклів і послухав щонайменше стільки ж концертів, репетицій, серед них – за участі Карла Бьома, сера Георга Шолті, Герберта фон Караяна, Клаудіо Аббадо, Сейджі Озави, Рікардо Муті, Леонарда Бернстайна. Серед піаністів слухав Мауріціо Полліні, Артуро Бенедетті Мікельанджело, Альфреда Бренделя, скрипалів Іцхака Перельмана, Пінхаса Цукермана, співаків – у-с-і-х: Домінго-Карерас-Паваротті, Гяуров, Гюзелі, Мірелла Френі, Леонтіна Прайс…Окрім того, побував на обох Зальцбурзьких фестивалях – Великодньому і літньому. Цікаво, що, окрім надзвичайного слухового досвіду, мені всі ці виступи додали… величезної впевненості в собі. Хоч я взагалі-то з дитинства не полохливий (сміється).

Скажу вам страшну річ – іншої школи, крім мусінівської, я досі не знаю. Я це зрозумів ще тоді, коли покинув композиторський факультет Московської консерваторії і на третьому курсі вступив до класу Мусіна в Ленінградську. Тому що усвідомив – більше мене диригувати ніхто не навчить.

Мусін навчався у Ніколая Малька, той, своєю чергою, – в Мюнхені, у Фелікса Мотля, відомого, як блискучий інтерпретатор Вагнера. Тож за бажання я міг би себе назвати навіть творчим “внуком” Вагнера, але це тільки зовнішній бік медалі. Оскільки насправді Мусін сконструював свою власну школу, незалежну від видатних попередників та їх незабутих тіней – це вже я. Вважаю, що сьогодні власне ця школа поширилася по цілому світу – завдяки й записам, і зарубіжним учням Мусіна.

...про “київський” період

Мені часто доводилося від оркестрантів у Австрії чути, що вони ненавидять Караяна, а в Москві, наприклад – Брагінського. Так-от, думаю, коли я працював у Києві, мене оркестранти також ненавиділи. Й це нормально. До того вони ненавиділи Турчака, перед тим – Рахліна. А от коли поїхав – почали згадувати якнайкраще (сміється). Це ще в Пушкіна є: “Боже мой, они любят только мертвых”…

…про репертуарні пріоритети

Мені простіше назвати твори, які я не люблю, аніж ті, які люблю і охоче граю. З обережністю ставлюся до Генделя з його нескінченним мажором. А от Баха завжди диригував із величезним задоволенням і Кореллі, і Шютца. Це якщо говорити про барокову музику.

Ще не розумію Берліоза з його “Фантастичною симфонією”. Натомість з-поміж своїх останніх “відкриттів” можу назвати меси Бетховена, Моцарта, Шуберта. Це те, що рідше виконують, і дуже шкода.

Серед українських композиторів ще в Києві виконував майже всі симфонічні твори Станковича, мені навіть закидали, що я віддаю йому дуже помітну перевагу. Відверто кажучи, так воно й було: тобто, коли в мене був вибір, то я завжди вибирав його композиції. Хоча й Скорика диригував, з котрим ми колись у приватному спілкуванні “побили горшки”…

Сьогодні, правда, в світі інша тенденція – як у Чехова в “Книзі скарг”: “Лопай, что дают”. Тобто, мені замовляють, що я повинен диригувати – доводиться виконувати побажання. Тож самому вибирати програми випадає все рідше, я ж зараз “свого” оркестру не маю.

…про стосунки диригента і соліста на сцені

Якщо диригент говорить, що він не любить акомпонувати – то це, вибачте, означає, що він акомпонувати просто не вміє. А якщо акомпонувати не вміє, то значить, і не диригент він зовсім, бо оркестром керувати не здатний і демонструє на концерті репетиційну діяльність. Я ж, за потреби, беру на себе цю роль і намагаюся виконувати її так само добре, як і всі інші. Хоча різних солістів зустрічав і божевільних також (сміється). Я спокійно відсуваю себе на другий план, намагаюся зрозуміти, що він/вона грає і вже в цьому контексті вибудовувати оркестрову драматургію. Композитор же написав одну музику, він не поділяв її на диригента та соліста. А диригентської харизми ніхто не навчить. Це як у Шолом-Алейхема: “Талант – як гроші. Він або є, або його немає”. Якщо є зв’язок між диригентом і оркестром і якщо цей зв’язок скерований до музики, то більше нічого й не треба.

...про найбільше захоплення

Увесь вільний час присвячую своїй молодшій доньці, котрій зараз 12 років. Вона хоче оволодіти тими іноземними мовами, у вивченні яких я можу їй допомогти – німецьку і англійську, а ще активно займається спортом. Ми багато часу присвячуємо прогулянкам, під час яких у нас, майже як у давньогрецьких філософів, відбуваються найважливіші розмови.