Не встиг вийти на екрани сиквел культового фільму Олівера Стоуна “Волл-стрит”, як стало відомо, що виконавець однієї із головних ролей – Майкл Дуглас – має наміри залишити кінематограф. Причиною є рак горла, діагностований в актора у липні.

Зараз, коли фільм з’явився на полицях крамниць на DVD, актор уже пройшов курс хіміотерапії й оголосив, що має намір залишити усі справи щонайменше на рік для того, аби разом із дружиною та молодшими дітьми вирушити у навколосвітню подорож. Дружина Дугласа, акторка Кетрін Зета-Джонс, повідомила продюсерів та режисерів, у яких мала намір зніматися, щоб на найближчий рік їй шукали заміну. Лікарі прогнозують акторові одужання.

Щодо “Волл-стрит 2”, світова прем’єра якої відбулася цього року на Каннському кінофестивалі, то 23 роки тому, коли вийшла перша частина стрічки, Дуглас отримав за роль Гордона Гекко “Оскара”. Саме в Каннах кореспондентові “Пошти” вдалося поспілкуватися із Майклом Дугласом.

– Ви у Каннах представляєте фільм “Волл-стрит. Гроші не сплять”, сиквел знаменитої картини 1987 року, який приніс вам “Оскара”. Також Ви маєте “Оскар” як продюсер. Яка нагорода для Вас цінніша?

– Так, це був мій перший і єдиний “Оскар” за акторську роботу. У мене, як у продюсера, є статуетка за фільм “Пролітаючи над гніздом зозулі”. Не знаю, якою пишаюся більше. Права на екранізацію книги Кена Кізі віддав мені батько, Кірк Дуглас. Мені вдалося переконати мого друга Джека Ніколсона зіграти у фільмі головну роль. Цю роль мріяв зіграти мій батько, тому й доручив мені знайти гроші на картину, адже він мав великий успіх у цій ролі на Бродвеї. У нас відбулася складна розмова. Батькові було тоді під шістдесят, і мені вдалося його переконати, що Джек краще впорається.

– Кажуть, Ви не любите сиквели. Чому погодилися грати у “Волл-стрит 2”?

– Так, не люблю. Але, крім “Оскара”, роль у “Волл-стрит” принесла мені нове амплуа. Я почав грати не тільки романтичних героїв, але й мерзотників, людей складних і неприємних. І за це дуже вдячний батькові, він часто повторював: “Дивися, Майкле, ти такий чарівний, але публіка повинна нарешті зрозуміти, що ти насправді той ще негідник!” Ну, й звичайно, я вдячний режисерові Оліверу Стоуну. Він тоді витяг з мене все, що можна, як з актора. Він уміє так натиснути, що хочеш-не хочеш, а талант у тобі прокинеться! (Сміється.) Олівер аж ніяк не батько своїм акторам. З ним працювати, то все одно, що побувати на війні. Проте знаю багато акторів, які саме у його фільмах зіграли свої найкращі ролі.

– Важко було повернутися на 23 роки назад?

– Це зовсім не схоже на повторення. У першому фільмі мій герой був на вершечку Волл-стрит. У новому – він на самому дні. Це вже зовсім інша роль. Так, Гекко вже не той. Він повинен починати все спочатку. Грошей у нього немає, працювати на біржі він не може, сина втратив, донька з ним не розмовляє. Загалом, він опиняється у зовсім не знайомій для себе ситуації.

– Вас не лякає, що через блискучу гру Ваш негативний герой став взірцем для наслідування?

– Мене дотепер дивує цей феномен. Спекулянт, маніпулятор, автор досить сумнівних висловлювань, зокрема “Жадібність – це добре” або “Про що б люди не розмовляли, вони говорять про гроші”, став  мало не національним героєм! До мене не раз підходили фінансисти, біржові маклери, брокери і говорили, що пішли в цей бізнес лише завдяки фільму й Гордонові Гекко. Сотні амбіційних молодиків буквально атакували Нью-Йоркську біржу після виходу фільму. Я зустрічався зі студентами, майбутніми банкірами й фінансистами, і запитував їх, чому вони так обожнюють цього персонажа – адже він порушив закон? Вони відповідали: “Тому, що він вражаюче виглядає”. Може, людей приваблюють тільки негідники?

– Скажіть, а Вам знайоме поняття “жадібність”?

– Я завжди був неймовірно жадібним! І, як і раніше, залишаюся жадібною людиною. Сподіваюся, у всякому разі. Жадібним до життя, до всього, що пропонує мені життя. Дуже хочеться вірити, що мої апетити ще не швидко зменшаться. Як говорить мій друг Денні Де Віто, я все роблю з величезною самовіддачею – навіть тоді, коли займаюся саморуйнуванням (сміється).

– Криза, що почалася 2008 року в Америці, дуже змінила ситуацію на Волл-стрит і ставлення до тих, кого вона символізує?

– Стоуну не бракує хоробрості – затіяти зйомки такого фільму в наш час безсовісних організаторів усіляких фінансових пірамід, так ще й у кризу, найбільшу після Великої депресії.

– А Ви граєте на біржі?

– Так, грав. Особливо в 90-ті роки: технологічний бум, розквіт приватних інвестицій... Усі вважали себе розумниками, і я теж не залишився осторонь. У 2008 році я втратив від 35 до 40 відсотків своїх вкладів. Нічого не робив – просто спостерігав, як мої гроші зникають. Наприкінці  минулого року ледве витягнув те, що залишилося, і вирішив більше не грати в ці ігри. Досить.

 – А що для Вас означають гроші, і чи змінилося ставлення до них з роками?

– Вибір. Гроші – це завжди насамперед можливість вибирати. Самому. В останні роки я вибрав родину, і можу собі це дозволити. Не знімаюся у п’яти-семи фільмах щороку, як мій батько. Можу дозволити собі зіграти добру роль у малобюджетному фільмі. Як, наприклад, у “Сексоголіку”. Я знімався у ньому 26 днів поспіль, втомився, як пес, але ні про що не шкодую. Є гроші – є вибір.

– У новому фільмі Ваш герой виходить із в’язниці й знову намагається взятися за старе. Але згодом батьківські почуття перемагають. Ви вірите, що таке можливо?

– Я дуже часто грав ролі у фільмах, що показують реальні події. Але ніколи не намагався свідомо нести з екрана, як це зараз називають, месидж, послання людству. Моя справа – дві години розважати публіку в кінозалі. Але якщо все-таки до цього додається щось ще, я дуже радий. Зараз усім потрібна надія, ми переживаємо непрості, депресивні часи.

– Любов здатна перемогти зло?

– Так, думаю, здатна.

– Який Ви батько? Чи почуваєте себе винним за те, що трапилося із Кемероном (У квітні 31-річного сина Майкла Кемерона Дугласа засудили до п’яти років тюремного ув’язнення за зберігання й розповсюдження наркотиків – “Пошта”)?

– Я не беру провину на себе повністю. Ми з Кетрін багато зробили, щоб налагодити стосунки з Кемероном, він став частиною нашої родини, обожнює наших дітей. Ми разом ходили дивитися футбол, теніс, грали в гольф, він з нами подорожував.

А останнім часом, коли ми всі почали жити в одному місті, мені здавалося, небезпека минула. Йому подобається бути старшим братом.

Мій зведений брат Ерік помер шість років тому від передозування, ще один брат довго лікувався за допомогою реабілітаційної програми, багато родичів по лінії матері Кемерона – алкоголіки, сам я зловживав алкоголем і знаю, що алкоголь може бути ще більш руйнівним, ніж наркотики. Я лікувався у реабілітаційній клініці, на жаль, не минула ця доля й старшого сина, уперше він потрапив туди в 17 років. Він так само, як і я, не міг знайти себе, над ним нависала не лише моя тінь, як свого часу наді мною батьківська, але й слава діда.

Кемерону забракло сили волі й, безумовно, моєї присутності в його житті, щоб перебороти небезпечні спокуси. Сподіваюся, що в сина ще буде шанс почати все з початку. Мій батько теж дуже переживає за долю онука й хоче ще встигнути з ним поспілкуватися.

– Не боїтеся, що молодші діти теж стануть акторами й будуть відчувати пресинг через приналежність до знаменитої акторської династії?

– Чого хочу я, не має значення. Хіба в мене є можливість контролювати їхні бажання?

– А що б Ви хотіли для дочки й сина? Ким би вам хотілося, щоб вони стали?

– Щасливими людьми. Більше нічого. Щоб вони були здорові й щасливі.

– Ви багато займаєтеся роззброєнням, насамперед виступаєте проти ядерної зброї й атомної енергії...

– Так, це дуже важливо. На мій погляд, не треба використовувати атомну енергію навіть у мирних цілях. Наприклад, на атомних електростанціях. Мої дід і бабуся родом з маленького містечка неподалік від Чорнобиля. Я там був і знаю, що після відомих трагічних подій від цього місця нічого не залишилося.