У Львові вже друге десятиліття успішно застосовують арт-терапію. Держава прирівнює фахівців до санітарок

Цілющу силу музики застосовували ще в Древній Греції. Через свої малюнки встановлювали зв’язок зі світом скалічені духом і тілом Франсіско Гойя, Ван Гог та Фріда Кало. А чимало відомих письменників і досі називають власні твори “автотерапією”.

Попри те, що ефект від лікування мистецтвом випробуваний і підтверджений поколіннями, фах арт-терапевта й досі офіційно не визнаний у більшості країн. Але завж­ди знаходяться фанатично віддані цій ідеї люди, котрі розвивають її у експериментальних групах та спеціально створених фундаціях.
Відкрийте двері

Нещодавно в цілому світі відзначали День психічного здоров’я, ініційований ще в 1992 році. На осінь припадає і день солідарності із людьми, котрі страждають на психічні розлади – а їх сьогодні у світі понад 450 мільйонів. До так званих акцій толерантності Львів уперше долучився 2005 року, коли з ініціативи групи молодих лікарів-психіатрів у рамках міжнародної програми “Відкрийте  двері” відбулася перша серія виставок “Блаженність  у Дзеркалі” , а за нею – практично щороку – почали проходити наступні. Свої двері для мистецтва “інакших” відкрили Музей ідей і “Дзига”, Палац мистецтв та галерея “ОМ”.

Утім експоновані тоді роботи стали лише свідченням. Найцінніший результат – лікувальний – за ними. Більшість картин, аплікацій, вишивок створена в Клубі пацієнта Львівської обласної клінічної психіатричної лікарні, який “Пошта” відвідала, аби більше дізнатися про методи та ефективність арт-терапії у Львові.

“Клуб під фонтаном”

Насправді жодного фонтана на території Кульпаркова немає, лише мало приваблива, на перший погляд, одноповерхова споруда. Та вперше арт-терапевтичні зібрання пацієнтів почали називати “клубами під фонтаном” у США, відтоді ця назва стала інтернаціональною. Львівський клуб існує вже 12 років, але й досі переважно завдяки ентузіазму працівників та пожертвам зарубіжних фондів.

“Найважливіша місія клубу пацієнта, – розповідає одна із працівниць, пані Тетяна – допомогти йому соціалізуватися в період ремісії, повернутися в нормальний світ і якомога довше втриматися в ньому”. Адже, пролікувавшись стаціонарно в період загострення хвороби, люди часто повертаються в цілковиту пустку, не знаходять удома підтримки, а то й самого дому. Саме тоді такою точкою опори стає для них Клуб, де вони можуть не тільки проявити свої креативні здібності, але й поспілкуватися, відчути себе потрібними.

Розповідаючи, Тетяна Сидорова саме закінчує одну із ляльок: незабаром пацієнти показуватимуть виставу лялькового теат­ру. Сюжет пані Тетяна, за освітою мистецтвознавець, вибрала невипадковий – це казка про Снігову Королеву й осколки дзеркала, що калічить душі... На моє запитання, що спонукало її, колишнього працівника Галереї мистецтв, до такої незвичної діяльності каже, що, мабуть, хотіла займатися цим завжди: в лікарні все життя пропрацювала її мама. Окрім ляльок, які, до речі, виготовляє за власні кошти, Тетяна Сидорова не лише допомагає учасникам клубу в заняттях образотворчістю, але й доступно розповідає про історію мистецтв. Разом вони аналізують репродукції відомих картин, діляться тим, що найбільше в них “зачіпає”.

Підступність більшості психічних захворювань полягає в тому, що вони руйнують емоційний світ людини, приглушують барви сприйняття навколишнього. А через мистецтво до них знову повертається здатність емоційних переживань.

Танець як шлях до себе

Посади арт-терапевта в ЛОКПЛ немає, та й звідки, коли ця професія державою не визнана. Минулого року скасували й ставку інструктора трудових занять, якими “офіційно” могли назвати себе люди, що займаються з пацієнтами різними формами мистецького виховання. Відтак частина з них значиться в штатному розписі ... санітарками. Фактично ставку завідуючої клубом отримує лише Уляна Стойко. Молода енергійна дівчина з музично-педагогічною освітою стверджує, що в цій роботі знайшла себе. І хоч до її професійних обов’язків входить лише організація дозвілля лікарів, більшу частину часу вона також присвячує саме заняттям із пацієнтами. На основі сучасних європейських методик та власного досвіду – багато років Уляна займалася танцями – розробила цілу систему танцювальної терапії, за якою займається і зі стаціонарними пацієнтами.

До речі, музичній і танцювальній терапії була присвячена й магістерська робота Уляни Стойко, яку вона успішно захистила на факультеті культури й мистецтв ЛНУ ім. І. Франка. Проте продовжувати наукові дослідження неперспективно, знову ж таки, за відсутності державної підтримки. Тому втілює свої напрацювання на практиці – й дуже успішно. Віднедавна в лікарні працюють і фахівці та волонтери, що займаються музикотерапією.

“Двічі на тиждень ми проводимо для пацієнтів дискотеки. Більшість із них зізнається, що це – найщасливіші моменти перебування тут, намагаються заслужити на них”, – розповідає пані Стойко “Пошті”. До речі, охоче займаються танцями й лікарі, для котрих завідуюча розробила окрему “лікувальну” систему – зняття стресу після роботи. Каже, ці заняття годі припинити вчасно, з таким задоволенням відвідує їх персонал.

Вісім років працює культорганізатором ЛОКПЛ Олеся Сайко, котра створила з пацієнтів хор та інструментальний ансамбль. Вона також наголошує на тому, що заняття музикою для хворих – це і емоційне переживання, і винагорода. На благодійні внески вдалося придбати костюми в фольклорному стилі, а завдяки виступам учасники часто отримують навіть символічні гонорари. Пані Сайко із захопленням розповідає про кожного: в її справі індивідуальний підхід особливо важливий. Але в унісон зі своїми колегами стверджує – саме ця справа й справді “її”, та, яку б не проміняла на жоден інший рід занять. І мабуть, для арт-терапії, професії без дипломів та звань, саме це є найважливішим.

Арль – місто, де геніальний художник Ван Гог відрізав собі вухо. Саме там досі знаходиться і функціонує клініка святого Петра, де художник одужував після приступів психічного захворювання, а також можна побачити оливковий гай, який він малював. Сьогодні клініка імені святого Петра відома своїми методиками арт-терапії, коли за допомогою мистецтва поліпшується стан хворих. До речі, у притулку можна придбати картини пацієнтів за 200 євро кожну. Половину від вирученої суми отримує автор, половину – клініка, і хто знає, може, хтось із них почне кар’єру художника? 

1888 року Ван Гог переїхав у Арль, де остаточно визначилася своєрідність його творчої манери. Саме там розквітли його полум’яний художній темперамент, болісний порив до гармонії, краси й щастя й одночасно страх перед ворожими людині силами. Динаміка кольору й мазка наповнює одухотвореним життям і рухом не тільки природу, але і людей, які її населяють.

Напружена робота й розгульний спосіб життя Ван Гога, який зловживав абсентом, призвели до приступів психічної хвороби. Були періоди, коли Ван Гог без відпочинку й води у спеку намагався намалювати сонце, у нього довго не виходило зробити так, як він хотів, а спека, голод, спрага й психічне виснаження зробили свою справу. Саме під час одного з нападів Ван Гог відрізав собі вухо. Його психічне здоров’я погіршувалося і зрештою він опинився у клініці для душевнохворих в Арлі, потім у Сен-Ремі й у Овер-Сюр-Уаз, де він намагався покінчити життя самогубством 29 липня 1890 року. Вийшовши на прогулянку, художник вистрілив з пістолета в серце, а потім повернувся й ліг у ліжко, де його і знайшли. Вночі Ван Гог помер.

Цікаво, що єдиною картиною, яку Ван Гог продав за все своє життя,  були “Червоні виноградники в Арлі”.