Олесь Санін, кінорежисер, про кіно та політику

Ми зустрілися з Олесем Саніним на Подолі. Він приїхав на ровері, відразу заявивши, що в торбинці має фотоапарат, на який знімає кіно. Така практика набуває в українських реаліях все більшої актуальності. Так, зокрема, було знято більшість короткометражок із проекту “Мудаки. Арабески”. 

Олесь Санін – перший український режисер, фільм якого “Мамай” опинився серед претендентів на потрапляння в оскарівську номінацію. Ця поетична історія полонила українського глядача, проте не полонила тих, від кого залежить доля та успіх вітчизняного кіно.

Олесь Санін виношує ідею великого проекту "Кобзарі", де головну роль, за попередніми домовленостями, мав зіграти Джек Пеленс. Уже немає Пеленса, немає і жодних позитивних зсувів у реалізації картини. Події стрічки відбуватимуться в Україні, Монголії, США та Швейцарії у 1920 – 1930-х роках і в наш час. У центрі сюжету – сумнозвісний розстріл 1934 року під Харковом кількох сотень кобзарів і лірників, які зібралися там на з’їзд кобзарів. Чим зараз займається видатний режисер? Що думає про стан українського кіно сьогодні? Про все Олесь Санін розповів сьогодні “Пошті”.

Про українське кінов Україні

– Чи з'явилося в Україні таке поняття, як “кіноіндустрія”?

– Ні! В Україні недостатня кількість кінотеатрів, тобто залів для перегляду. Тому навіть найуспішніший український фільм, якщо розглядати його поряд із голлівудським, не окупиться ніколи. Не буде касових зборів.

– Тож яким є вихід із ситуації? Чи вона безнадійна?

– Вихід є. Який? Кооперуватися з іншими ринками. Багато хто знайшов для себе вихід об'єднатися із російським ринком – не європейським, не американським, а російським. Передусім тут відіграв визначальну роль мовний фактор. Можна на обидва ринки показувати фільми. Проте тоді ми можемо забути про україномовне кіно.

– І домінуюча роль у цьому, звичайно, належить росіянам?

– Так. Це призводить до того, що всі сценарії затверджуються у Москві, кастинги та концепції теж формуються  у Москві… При тому всьому у спільних українсько-російських фільмах українці працюють на другорядних ролях: масовка, освітлювачі – та на інших посадах, які, на жаль, мало причетні до загальної концепції картини. Українського немає і не може бути. Для мене йти на такий компроміс – неможливий крок.

Трохи оптимізму

– Поза відсутністю ук­ра­їнського кіно як такого, український глядач має своє обличчя?

– Спостерігаю разючі змі­­ни в тому, як глядач сприймає кіно. Українці мають великий вибір. Наш глядач більш освічений і вихований. У загальній масі українці цікавляться кіно європейським, світовим. Вони формують свої смаки. Але всі люди люблять своє. На жаль, нас позбавлено права бачити своє, тому ми й отримуємо досить серйозно по голові…

– Олесю, чи є перспектива для українського кіно?

– Я, як безнадійний оп­тиміст (Ліна Костенко назвала Саніна “безнадійний оптиміст” – “Пошта”), знаю, що перспектива є. Не можна боротися проти бажання любити своє. Можна забороняти дітям у школі говорити своєю мовою, можна не давати дивитися своє кіно, можна ще багато чого робити. Однак бажання бачити, чути українське збережеться на рівні сім'ї. І ще! Мене обнадіює інше. На сьогодні, в силу технічного прогресу, реально знімати фільми, маючи добрий фотоапарат. Нині не потрібно мати великі кіностудії… За допомогою фотоапарата і ноутбука я можу повністю зняти кіно й продемонструвати його вам. Монополія держави та капіталістів закінчилася. Індустріальне кіно теж змінюється. У Голлівуді зараз б'ють на сполох. Доводиться переробляти фільми, які вже знято. Глядач нині вимагає все у форматі 3D. Думаю, рано чи пізно це змусить повернути в інший бік. Я передбачаю, що саме через це з'явиться можливість знімати кіно поза великими студіями. Знімай будь-що та будь-де. А така свобода не може не дати поступ для творчості.

– Олесю, Ви зараз поза великим форматом. Чому не іммігруєте?

– Глибоко переконаний, що професія режисера неможлива поза корінням. Чимало режисерів добилися успіху в Голлівуді. Але при цьому вони втратили свою ідентичність. Режисер працює з міфологемами. Можна вчитися в Голлівуді, проте весь час штовхати щось своє. Я тим і займаюся. Поки що я для себе зрозумів: що для того, щоб мої картини подивилися люди, потрібно потрапити у велику голлівудську прокатну машину. Росія намагалася використати мене, і мене це не влаштувало. Але за всім цим штовханням минає  чимало років життя…

Про владу

– Олесю, нині ми маємо таку владу, яка не лише не опікується національним кіно, але й зазіхає на українську історію...

– Мене трішки дивує ця історія. Усі літописці писали про свій час. Імператор казав: “Треба, щоб мені зробили таке!”, і писали відповідно… Не існує у світі підручника з історії, який би був поза політикою. Це наука, яку завжди розглядали крізь ідеологічну призму. І кожна влада має власні погляди на власні історії. Оскільки одна частина влади захотіла застовпити історію у книзі з історії, вона це зробила (йдеться про Помаранчеву революцію – “Пошта”), вона хотіла увійти в історію, вона цього досягнула. І всі про це знали. Я досі вважаю, що це – дуже серйозна віха в історії України. Помаранчева революція є історичною дійсністю. Для них, теперішньої влади, досягнення Помаранчевої революції є мізерними. Тому я до цього ставлюся спокійно. Мені це не подобається. Такий персонаж, як Дмитро Табачник, який зараз є міністром, працює дуже грубими методами. Колись він діяв так само, але значно витонченіше. Тобто знаходив людей, через яких діяв. А тепер він дуже грубо робить те, що йому каже керівництво держави. Мене дивує не те, що він робить, а те, що люди все це спокійно ковтають… Я просто думаю, що помилкою є те, що створивши таку одіозну фігуру, як Дмитро Табачник, на нього навішують гріхи всіх інших… Він, як людина, яка має не останній стосунок до театру, знає, що це таке.  Він свідомо на це йде. Він – не монстр, все набагато простіше. Ворог не Дмитро Табачник, а система, яка прийшла міняти наш світ.

Розмовляла
Христина Гнатик 

Довідка

Олесь Геннадійович Санін, український кінорежисер, актор, оператор, продюсер, музикант і скульптор, народився 30 липня 1972 року у Камінь-Каширському Волинської області. Закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого, 1993 року – акторське відділення (майстерня Валентини Зимньої), 1998-го – курс режисури ігрового фільму (майстерня Леоніда Осики). Проходив стажування в Голландії та США. Від 1994-го до 2000-го – режисер, оператор, керівник департаменту фільмів і телепроектів в українському представництві міжнародної корпорації “Internews Network”. Продюсер кількох десятків документальних фільмів (виробництво “Internews Network”, “Canal +”, канал “1+1”, НТВ, ТНТ, POLSAT, DALAS studio, IKON, PRO Helvecia тощо). Оператор кількох документальних стрічок. Режисер низки документальних й ігрових короткометражних фільмів. Лауреат Державної премії України імені Олександра Довженка за фільм “Мамай” (2003), “Срібної медалі” Академії мистецтв України, “Срібної медалі” ім. Братів Люм’єр. Олесь Санін грає на бандурі, торбані, колісній лірі,  продовжує волинську лірницьку традицію. Деякий час виготовляв музичні інструменти, успадкувавши ремесло від діда. Під псевдонімом Олесь Смик входить до Київського кобзарського цеху. Основні роботи в кіно: “Атентат. Осіннє вбивство у Мюнхені (актор, 1995), “Мамай” (режисер, автор сценарію, актор, 2003). Документальні фільми: “Матінка Надія” (1994), “Буря” (1994), “Зимно” (1995), “Пустинь” (1996), “Гріх” (1999), “Різдво, або Як гуцули кінця світу чекали (2000), “День сьомий” (2005).