Йожеф Ермінь, львівський піаніст, про ювілеї та присвяти

Цьогоріч своє п’ятде­сятиліття відзначає один із найцікавіших львівських музикантів – піаніст-філософ, добре знаний в Україні та світі передовсім із виконань творів сучасних композиторів, доцент Львівської національної музичної академії Йожеф Ермінь. Своїм святом він вирішив у незвичний спосіб поділитися з усіма шанувальниками, репрезентувавши на фестивалі “Контрасти”, що саме цими днями триває у нашому місті, дві програми. Позавчора в унікальному виступі як соліст у супроводі камерного оркестру “Академія” під батутою Мирослава Скорика він виконав чотири фортепіанних концерти ХХ ст. – Ігоря Щербакова, Альфреда Шнітке, Мирослава Скорика та Віктора Камінського.

А сьогодні гратиме П’ятий фортепіанний концерт ще одного  харизматичного музиканта сучасності, в минулому львів’янина Анджея (Андрія) Нікодемовича. Тож і ювілейну розмову з піаністом ми розпочали з присвят.

– Композитори часто пишуть свої речі з думкою про певного виконавця. Як часто доводиться виконувати твори, присвячені власне Вам? Чи багато їх уже сьогодні?

– Присвячено, мабуть, ні. Але й справді – я знаю, що багато творів для мене написано. Приміром, Андрієм Нікодемовичем – не знаю, наскільки можна вважати його львівським композитором, адже він вже досить тривалий час мешкає у Польщі, хоча віддавна нерозривно пов’язаний з цим містом. Він писав Другий і Третій фортепіанні концерти, “Шість медитацій” саме для мого виконання. Але це, як відомо, глибоко віруюча людина, котра вважає, що присвячувати свої твори можна лише Богу. Тож я присвят не маю, проте маю важливіше – самі твори…

– Наскільки важливим для Вас особисто є спілкування з композиторами?

– Думаю – найважливіше. Адже саме так найшвидше відбувається отой процес поєднання ідей автора і виконавця. Мені доводилося спілкуватися із багатьма авторами, музику яких я грав – від Шнітке до Нікодемовича. І це завжди одкровення.

У випадку “старої” музики ситуація, звісно, складніша – доводиться самому відчитувати, що ж хотів нам передати композитор. Але, повірте, дуже часто, коли я беруся за якийсь сучасний твір, то опиняюсь, немов перед чистим аркушем, – доводиться обдумувати кожен звук. Але коли виконавець живе цим постійно, коли він безперервно думає про ту музику, яку повинен виконати – то оте містичне “ось воно” й відкривається.

– Нікодемович, мабуть, невипадково написав свої медитації саме для Вас. Адже власне напрями медитативної сучасної музики Вам, як видається, найближчі. Саме такі композиції Ви відтворюєте із особливою глибиною та розумінням. Ваше захоплення медитативністю пов’язане лише із музикою безпосередньо чи, можливо, й з філософією?

– Для мене музика передусім – це вже філософія, це світоглядне поняття. І всі твори, які граю, повинні відповідати моєму світогляду. Справді, медитативність співзвучна моєму світогляду, вона виходить із того поняття гармонії, над яким я дуже багато розмірковую.

Ще зі студентських часів цікавився сучасною музикою. Ми тоді в консерваторському гуртожитку “напівлегально” слухали дуже багато записів сучасних композиторів. І вже тоді зрозумів, що такі композитори, як Валентин Сильвестров, Альфред Шнітке, Олів’є Мессіан мені найближчі, що ця музика набуває для мене якогось особливого значення.  І ще я зрозумів, що музика не залежить від епохи – вона просто є або її не існує. І тоді я почав шукати красу цієї музики – власне, сучасної. Можливо, хтось скаже: “Тут лише фальші та дисонанси”, можливо, для когось ця краса невідчутна – але я навчився її знаходити і відчувати. І тепер справді, коли граю сучасну музику – в ній для мене є і гармонія, і краса. Наприклад, коли граю твори Нікодемовича – людини високої духовності, глибоко віруючої – то це для мене якась божественна колискова...

– Ваше розуміння сучасної музики, особлива здатність до її інтерпретації зробили Йожефа Ерміня знаним виконавцем творів ХХ ст. у всій Європі. Пригадую, наприклад, з якою гордістю спостерігали ми у Львові, увімкнувши телевізори, за Вашим виступом на закритті одного із найвідоміших у світі фестивалів сучасної музики “Варшавська осінь” кілька років тому. Ви – незмінний учасник “Контрастів”, “Київ-мюзик-фесту”, багатьох інших імпрез такого напряму. Тобто на Вас існує вже певний “запит “– але саме як на виконавця сучасної музики. Чи не є це певним обмеженням артистичної свободи?

– Справді, мене переважно запрошують виконувати музику ХХ ст., часто – готувати її прем’єри. Але хотілося б наголосити, що я не є виконавцем суто сучасної музики, тобто, намагаюся не звужувати коло своїх зацікавлень. Маю потребу грати і “стару” музику: класиків, романтиків. Нагадаю, що виконував і Другий концерт С.Рахманінова, і Фортепіанний концерт Франца Ксавера Моцарта. По-новому відкрив концерти Ф.Шопена, П.Чайковського. В цей ювілейний рік ще виконаю й концерт Р.Шумана, в листопаді.

Насправді у мене величезний репертуар романтичної музики, і мені направду шкода, що не завжди маю час зайнятися ним по-справжньому. Бо, як ви правильно відзначили, “попит” на мене передовсім є як на виконавця творів сучасних. І робота над ними, над новими програмами, новими композиціями, вимагає надзвичайної концентрації, часу і зусиль.

– А якими є Ваші пріоритети в музиці попередніх століть?

– Бах, Шуман, Рахманінов, Ліст. Пізні твори Ліста – це взагалі, на мою думку, погляд далеко вперед, це таке передбачення майбутніх стилів… Маю свій погляд на інтерпретації Баха. До речі, свого часу навіть викладав майстер-класи на цю тему в Ужгороді.

– Крім того, що Ви – відомий львівський соліст, Вас знають і як педагога  Львівської музичної академії. Що із своїх принципів намагаєтеся передати учням?

– Як не банально, але насамперед приділяю велику увагу технічній школі. Зараз часто студенти приходять не дуже добре підготовленими з технічної точки зору, тож доводиться компенсувати ці недоліки попередньої освіти. З іншого боку, намагаюся навчити своїх студентів творчо мислити. Не боятися відходити від канонів виконання, розвинути творчу фантазію, сформувати власний світогляд. Музика і тут для мене залишається передусім поняттям світоглядним – і це намагаюся передати своїм учням. Пояснюю їм, що треба жити музикою, а не з музики, як дехто вже сподівається. Ця комерціалізація (у сфері академічної музики вона в останні роки також відчутно присутня) призводить до відсутності творчості. Найпопулярніший тип сучасного виконавця – “комп’ютерний”: грає швидко, голосно по правильних нотах. І зовсім зникають поняття роботи над звуком, тембром, образами; зникають поняття простору і часу в музиці. Дуже мало виконавців намагаються максимально наблизитися до ідеї композитора, відчути те, що хотів сказати автор. А я власне пояснюю своїм учням, що найголовніше у виконанні – відчути композиторську ідею. Тоді це правильно, це чесно щодо слухача.

З-поміж своїх талановитих студентів та випускників хочу згадати Сергія Лунгу, який згодом вдосконалював свою майстерність у Фрайбурзі, Олексія Кушніра, який разом із дружиною Ольгою Чфіпак також у Німеччині зробили блискучу кар’єру в фортепіанному дуеті. Зараз великий потенціал демонструє другокурсник Данило Саєнко – побачимо, як доля складеться…

– Чи можна, на Вашу думку, говорити про цілу “львівську школу” піанізму і чи вважаєте себе її представником?

– Так, думаю, у нас є “львівська школа”, яка мала дуже добрий ґрунт. Адже свого часу тут викладали учні Шопена і Ліста. Потім, після 1939 року, відбулося своєрідне злиття західноєвропейської і російської шкіл, адже багато наших найвідоміших педагогів навчалися у Москві. І цей сплав дав свій добрий результат.

– Ви, безперечно, належите до типу музиканта-філософа. А хто із піаністів світової слави справляє на Вас найбільше враження?

– Для мене був, є і залишиться вже, мабуть, назавжди  еталоном  Святослав Ріхтер. Усі його концерти (а виступав він у Львові, особливо вже у свій пізній період, доволі часто) були для мене відкриттям. Повірте, у мене й досі звучить у вухах друга частина фортепіанного Квінтету А.Дворжака, яку Ріхтер виконував разом із Квартетом ім. Бородіна у Львові десь у 1983-му чи 1984 році. Це було як одкровення…

У Ріхтера все начебто просто – але, водночас, там такі висоти, це майже божественна простота. Досягають її одиниці.

Ще мені імпонувала виконавська манера Софроницького – майстра “тонких матерій”. За таким типом виконання, вважаю, майбутнє. Тому що ця механістичність, комп’ютерність звучань – це тупик, це безвихідь. Із інтерпретаторів сучасної музики імпонує мені Жан-П’єр Ема, а із виконавців барокових творів – Опра Шиф. З молодших визнаю, як творчо зростає Рафал Блєхач, натомість ніяк не сприймаю надмірного шоуменства і сентиментальності Ланг Ланга.

Одразу хотів би зазначити, що я не є прихильником т. зв. “автентичного” виконання – старої музики на сучасних інструментах. Автентичність повинна поєднуватися із відповідним інструментарієм, а коли це лише наслідування певних прийомів гри на новозбудованих інструментах – не треба його називати автентичним. Треба використовувати ті можливості, які можуть дати для старої музики новіші інструменти. Гадаю, що Бах був просто щасливий, коли б почув сучасне фортепіано.

– Повернімося до Ваших визнань та премій. Їх останнім часом було чимало, зрештою, Ви стали заслуженим артистом України. Чи це для Вас не так і важливо?

– Це не є важливим, але було б не правдою говорити, що це неприємно, коли хтось оцінює твою роботу та ще й на урядовому рівні. Особливо в нашій сучасній ситуації, де виконавців поп-музики відзначають значно частіше й активніше, ніж “академічних”.

Якби я став президентом, то передовсім видав би наказ про перейменування усіх цих розважальних жанрів. Не можуть бути музикою і вони, і, наприклад, Бах. Нехай собі існують – але нехай інакше називаються. Це не означає, що я якийсь запеклий опонент “легких жанрів”, сам свого часу захоплювався і “Пінк Флойд”, і “Скорпіонз”. Люблю джаз – навіть деколи граю, правда, лише на “домашньому” рівні, тому що це мистецтво, котре також вимагає наполегливої праці. Я просто прихильник фаховості в усьому, в музиці насамперед, і не сприймаю тих низькопробних лавин, що все частіше затоплюють нас із динаміків.