Хав’єр Бардем, іспанський актор, про їжу та насильство

Сьогодні у львівський кінопрокат виходить стрічка за участю Хав’єра Бардема “Їсти, молитися, кохати”. Проте поки її велетенські постери прикрашали фасад одного із найрозкішніших каннських готелей, актор боровся за здобуття “Золотої пальмової гілки” за картину Алехандро Гонсалеса Іньяріту “Краса”. Гілку він здобув, адже Бардема давно вже вважають одним із найкращих (якщо не найкращим) акторів свого покоління. Тож не дивно, що сорокаоднорічний актор став першим іспанцем – володарем “Оскара” (цікаво, що його дружина Пенелопа Крус стала роком пізніше першою іспанкою, нагородженою “Оскаром”).

Ані гучна слава, ані найпрестижніші нагороди, ані трагічні ролі не вплинули на характер актора: він веселий, життєлюбний, дотепний і відкритий, а зоряна хвороба йому не загрожує.

Хав’єр Бардем із задоволенням спілкується з пресою. Так було і в Каннах, де головною темою стала “Краса”, яку українські глядачі ще не бачили. Проте й інші роботи теж жваво обговорювалися на зустрічі актора з пресою.

– Що для Вас їжа, молитви та кохання?

– Щодо їжі, то зовсім не вмію готувати. Я знаю, що кулінарія – це захопливе заняття, проте з цим у мене зовсім не склалося.

– І це при тому, що Ваша родина володіє ресторанним бізнесом?

– Так. Ми – мама, сестра, брат і я – володіємо рестораном “La Bardemcіlla” у Мадриді. Це кафе тапас. А в мого брата є “Corazon Loco”, це теж кафе й бар. Справи йдуть добре, напевно, тому що їжа в обох закладах дуже смачна.

– А Ваша мама смачно готує? Які страви переносять Вас у дитинство?

– Як не дивно, запах какао з молоком. Я щоп’ятниці йшов після школи до бабусі і залишався у неї на вікенд. Вона готувала гарячий шоколад і грінки з маслом. Для мене досі цей запах – запах щастя.

– Тож ресторан у  Вас лише для заробітку?

– Звичайно, без грошей важко. Але їх можна й украсти. Не конче заробляти.

– Так? Але чому тоді Ви заробляєте з раннього дитинства?

– Я знімався у масовці одного фільму, коли мені було чотири роки. Гроші тоді забрала мама. Вона купила мені іграшку, а решту залишила на господарство.

– Що для Вас слава?

– Важко сказати. Я скептично ставлюся до акторської слави. Я вважаю, що на обкладинках журналів мають бути лікарі, а не актори. Це було б справедливо, адже вони рятують людське життя, а ми просто знімаємося у кіно. Тож слава – це смішно. Як, зрештою, усе в цьому світі...

Щодо моєї слави, то десь років п’ятнадцять тому після зйомок на мене напала група хуліганів зі словами: “Це ти хлопець із телебачення?” І побили. Тоді довелося зайнятися боксом. Іноді, коли виходжу з будинку кудись випити із друзями, відчуваю у поглядах ворожість.

– А чи доводилося Вам когось бити?

– Смієтеся?! Я ж грав у регбі з дев’яти до двадцяти років. Там були чудові бої. Але це була законна бійка на полі. Я не люблю насильства.

– Що для вас є втіленням зла?

– Безконтрольне насильство. Без мети. Як європейський актор не можу не помічати, що в американських фільмах завжди когось убивають. Якщо ні – фільм не вдався. Узагалі, насильство й секс – основи людської натури. Америка обрала насильство, Європа – секс.

– Але Ваша “оскароносна” роль – роль найманого вбивці, наганяє жах. Ви не боялися свого героя?

– Чесно? Найбільше  я боявся своєї зачіски. Я дотепер не розумію, як можна за допомогою волосся вселяти страх у людей. Ми довго вибирали образ героя, й одного разу Коени натягли на мене цю перуку. Всі сміялися до сліз, а я зрозумів: мій герой дуже хворий. Адже жодна здорова людина не ходитиме з таким на голові.

– Ви рахували, скількох людей убили?

– Коли завершилися зйомки, знімальна група подарувала мені торт із шоколадними фігурками тих, кого я убив. Їх було близько двадцяти.

– Ви стали першим іспанцем, який здобув “Оскара”. Що відчували? Що казали Вам у рідній Іспанії?

– Мені мама сказала: “Головне, синку, щоб тобі дали візу в Америку, а інше все якось владнається”.

– Як Вам працювалося у картині Алехандро Гонсалеса Іньяріту? Роль не проста...

– Я давно про це мріяв. Коли вийшов з кінотеатру після фільму “21 грам”, мене ледве не збила машина – у такому я був стані. Сказати, що був зворушений – нічого не сказати. Тиждень не міг прийти до тями. Такі стрічки потрібно рекламувати, просувати передусім, адже стрічки на кшталт “Їсти, молитися, кохати” не потребує допомоги. А стрічка Алехандро “Bіutuful” – потребує, хоч це й шедевр. Це потужний фільм. Сподіваюся, він змусить глядачів плакати.

– Ви походите з елітарної акторської родини. Ким, зокрема, Вам доводиться знаменитий режисер Хуан Антоніо Бардем?

– Це мій дядько. І моя мати, і батько – актори, дуже ліві. Дядько – режисер, комуніст, при цьому розумна людина.

– Ви другий після Антоніо Бандераса іспанський актор, який робить міжнародну кар’єру. Важко переходити на англійську?

– Звичайно, треба добре знати мову, щоб відчувати себе вільним і все тримати під контролем. Але для актора це нормальна професійна проблема. Міжнародна кар’єра дає можливість отримувати повноцінні ролі, а не bad guys у фільмах про Джеймса Бонда.

– А режисером, як Бандерас, не плануєте стати?

– Ні.

– Часто актори кажуть, що їм допомагає музика. Це правда?

– Так. Особливо “Metallісa”. Я фанат такої музики.