…Зумисне не хотів говорити щось на зразок того, що успішний режисер та, безумовно, цікавий актор Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької народний артист України Григорій Шумейко, наполегливо просувається у своєму творчому поступі та, зрештою, зблизився у режисерстві з такою складною драматургією, як культова п’єса Джона Бойтона Прістлі “Він прийшов” (у “прістлівському” варіанті – “Візит інспектора”). Але, згодом, саме сказане в такий простий та нелукавий спосіб , як здалось мені, (якось самочинно) стало основою доступної попередньої формули до моїх сьогоднішніх стислих сентенцій. Так, дещо спрощено, але точно та інформаційно ємко. “Тож – нехай залишається”, – подумалось…

*****
Чи часто наші театри вдаються до британської драматургії? Гадаю, не конче бути театральним ерудитом, аби достатньо об’єктивно відповісти: не так вже й рідко. Втім, це  тренд загальний. У всьому світі з успіхом ставлять п’єси Вільяма Шекспіра, Бернарда Шоу, Теннісі Вільямса, Пітера Устінова; активно інсценізують твори Вальтера Скотта, Вілкі Коллінза, Агати Крісті, Конан Дойла… Свідомо не буду нанизувати безконечний ряд. І це для Г. Шумейка – благо, бо тут уже склалися стійкі традиції, випрацювалися певні підходи… Разом з тим, слід було дати відчути і пересічному глядачеві, й театральному гурману та й спецам-театральникам, що прийшов хтось такий, хто приніс нове, свіже та важливе; хоч, можливо, в чомусь контраверсійне. І саме такі завдання, вбачається, ставив собі амбітний режисер. І вони, виявилося, йому до снаги. Тим паче, що драматургійний матеріал благодатно дозволяє якнайглибше занурюватися у художні та філософські глибини твору. Адже Джон Бойтон Прістлі, як на мене, є втілювачем у художні обладунки саме морально-духовних концепцій, провідник вічних істин, що вони не полишають нас ніколи; тобто є актуальними для всіх поколінь у будь-якому суспільстві. “У цьому черствому скрипучому світі найважливіше залишатися людиною. У повному сенсі цього слова. Істотою духовною та моральною. Не втрачати вміння відповідати за свої злочини та відступи. І вміти взяти на себе тягар провини, відплатити за неї сповна. Не розмінюватися на спокуси “світу”, гроші, достаток, пиху та гонор”.

*****
…Режисер прагне здобути унікальну духовну “сиворотку” універсальної дії з тої внутрішньо-родинної та, ширшої, – соціальної драми, що, як дійство втілення пристрастей, розгортається перед глядачем. Душевні переживання, приховані суперечності людської натури, спонтанні повороти долі, тихий глум над давно сформованими суспільними ідеалами та дещо інше майстерно використовує Шумейко, створюючи, і це очевидно, наскрізь новітні сценічні образи. Впізнаємо одразу в них і себе, і тих, хто нас оточує щодня; з ким не раз стикаємося у непримиренних баталіях; кому намагаємося заперечити або кого хочемо підтримати. І вагаємось, вагаємось, вагаємось!.. (Такі ми вже є, нинішні українці, намагаємося щосекундно спрацьовувати на конто вигоди, забуваючи (зрозуміло, зумисне!), що справедливий – це дещо інший спосіб життя; нерідко ­ невигідний та жертовний. Але саме він, неодмінно, спрацьовує на вічність).
Г. Шумейко ніби провадить нас від епізоду до епізоду. Але нічого не нав’язує. Навіть, видається, залишає, час од часу, таке собі “місце тиші”, де глядач може застановитися, спокійно подумати та відчути себе іншим – однією з дійових осіб на сцені.

*****
Маємо тут і детектив, і містику. Беззаперечно, формально історія, що розгортається на сцені, – саме така. Є самогубство молодої дівчини, є розслідування цього, як виявилося, справжнього кримінального злочину; є безкомпромісний, дещо дивний інспектор, а також підозрювані з родини Берлінгів та близькі до родини люди. Проступає низка містичних моментів, що, вочевидь, підсилює інтригу. Уже хтось із критиків навіть устиг зауважити, що “містика вистави спрацювала, але її стержнем так і не стала”. Додам, з переконаністю, вона й не мала стати. Цей спектакль, як кажуть американці, “не про те”.  Г. Шумейко та його акторська “команда”, а це (у першому складі) народний артист України Богдан Козак, народний артист України Степан Глова, заслужена артистка України Ірина Швайківська, актори Марія Шумейко, Мирослава Солук, Юрій Волинський, Андрій Снісарчук, Ольга Бакус, настільки одверто та з таким неприхованим задоволенням грають психологічну драму, що це вільно відчитується майже в кожній мізансцені спектаклю. Талановито віднайдено далеко не поверхневі психологічні мотивації поведінки та окремих вчинків героїв; розкрито душевні поневіряння та затаєні тривоги. Є очевидним намагання вибудувати характери персонажів у динаміці, не ігноруючи навіть найскладніших вузлуватих моментів, затемнених нез’ясовностей конкретної людської натури, почасти – і невигідних для режисерсько-акторського втілення – чисто прістлівських моментів. Усе це та дещо інше, що можна виловити у потоці буття вистави лише в особистісному режимі, спонукає замислитися і над власним життям усіх присутніх у театральному залі. І це, власне, дорогого варте. Саме за цим ми, найчастіше,  й приходимо до храму Мельпомени.
Додам лише, що в тому спектаклі, що я дивився, гра акторів була на емоційному піднесенні, на неприхованому куражі. Вони явно впивалися відчуттям власної мистецької досконалості, приймаючи лицедійство як магію чудових метаморфоз.

*****
…І все-таки! Хто прийшов?!. Інспектор Гуль, актор Богдан Козак, (дивно, але це прізвище може бути і звичайним українським; ну, скажіть, хіба, знову ж таки, не містика?!.) зі своїм імперативним посилом: “Будьте чесні зі мною і я буду добрий з вами” (?). Зауважте: “добрий”, але… – не “чесний”! І цей Хтось з позірною безкомпромісною справедливістю, для мене, є справжнім мастаком приховувати усі найшкурніші з усіх шкурних інтересів: вихолостити людську душу. І такі незамінні речі, як чесність, порядність, співчуття та подібні, без зволікань, перевести, хіба що, в якісь формальності, занедбані закапелки “музею поруйнованих ілюзій”. І у цей спосіб прибрати людей у свої загребущі пазуристі руки, накинувши їм цілком інші цінності та зовсім іншу організацію людності?.. Чи не правда, без зайвої грайливості, жорстко? Зрештою, – просто “Мефістофель повертається”. І чому б йому не спробувати іще раз. Але – це уже напевно – інша драма. Проте це ж все-таки   наш світ. Не якийсь там “інспекторський”. І ми в ньому господарі. На батьківській землі та з Божого благословення. То ж дбаймо про те щоденно, аби хтось такий, подібний до Мефістофеля, спритно не піддурив нас, застосувавши найпідступніші маніпуляції, розчинивши правду в брехні.
Він прийшов. Одначе – ще не вечір. І в кожного з нас є свій шанс. А в дружній, доброзичливій цілеспрямованій громаді – і поготів! Спектакль Григорія Шумейка, мені здається, й про це. І ви можете переконатися…

*****
І ще. Вбачається, що у спектаклі “Він прийшов”, виходячи з добротного ресурсу цієї драматургії та режисерсько-акторського потенціалу, є можливості помітно посилити містичну лінію звучання. Це могло б дати несподівані або навіть й приголомшливі результати. Через нові спромоги втілення метафор щонайсамобутніших. Чому б не поекспериментувати?.. І не сягнути (спробувати!) недосяжного?

*****
…Можна було б, звичайно, говорити й про сценографію вистави. Одначе, на цей раз, не ставлю собі завдань всебічного та докладного аналізу. Радше, – кілька спонтанних рефлексій. Скажу лише, “декор”, – що називається, без фанатизму. Хоча художник-постановник заслужений діяч мистецтв України Людмила Боярська, як на мене, чесно випрацювала естетику простору вистави; можливо, навіть спробувала витворити свою, позарежисерську, художню концепцію. Втім це зовсім не відволікає глядача від дійства. Радше додає бентежливості.

*****
…Так, зауважив: цього разу вийшло більше про режисуру. І  про себе; інтерпретуючи виставу, з проекцією на Джона Бойтона Прістлі та особисті  спонтанні рефлексії. Напевне, всупереч прискіпливому  об’єктивізму академічної театральної критики. Але так мені зараз лягло на душу. І з’явився саме цей текст.   

Віктор Палинський