Андрій Кокотюха, письменник, про ідеальні сценарії, “МуДаКів” та українські реалії

Про альтернативний український проект “МуДаКи”, який саме нині стартує в кінопрокаті, я вперше почула рік тому від київського письменника та кіносценариста Андрія Кокотюхи. Та коли якось SMS-повідомленням попросила розповісти про нього докладніше, отримала лаконічну відповідь: “Всі мудаки”. Довелося чекати чергового Форуму видавців, аби поспілкуватися із літератором докладніше – про кіно і не лише...

– Ви не лише активний автор, але й уважний глядач. З вами можна обговорити більшість прокатних стрічок та серіалів, що виходять на телеекрани. Зокрема, наслідком одного із таких захоплень стала й упорядкована Вами книга “Феномен доктора Хауса”, презентована на недавньому Форумі видавців. Тож у чому, на Вашу думку, таки полягає цей феномен саме в Україні?

– Вважаю, що український феномен доктора Хауза й справді існує. Наприклад, у Росії такого феномена не спостерігалося – хоча б через те, що серіал цей не йшов там по центральних каналах, а лише в кабельних мережах. Нагадаю, що в Україні, стартувавши на ICTV, серіал також спершу давав дуже слабкі показники. Натомість на СТБ спричинив справжній фурор. Цифри стрибнули вгору, і до осені минулого року ми переглянули всі чотири сезони.

Доктор Хауз – це персонаж, яким уявляє себе без перебільшення кожен другий українець, котрий, звісно, дивиться цей серіал. Наголошу – з тих, хто дивиться. Бо аудиторія “Кармеліти” чи “Тільки кохання” не дивитиметься “Доктора Хауза”. Це масовий продукт для інтелектуальної публіки, з тієї ж лінійки, що “Втеча із в’язниці”, “Блудлива Каліфорнія”, “Частини тіла” та “Теорія брехні”. Останній серіал, правда, виявився менш успішним. Основне, чим відрізняється доктор Лайтман від доктора Хауза – тим, що він працює сам на себе, хоча й постійно виконує державні замовлення, і його в будь-який момент може замінити інший лікар. А доктор Хауз – незамінний, він працює “на зарплаті”, всіх “посилає”, але насправді незалежний. І я переконаний, що кожному із глядачів доктора Хауза так само хочеться сказати начальнику в очі все, що він про нього думає, вийти на вулицю і всіх “послати”, словом, говорити те, що думаєш, робити те, що хочеться, і щоб тобі ще за це аплодували і вважали генієм.

Насправді доктор Хауз – це така собі казка для дорослих про ідеального нон-конформіста. Але  в житті втілити її неможливо. От спробуйте в себе на роботі, серед друзів чи вдома повестися так, як доктор Хауз, – вас вистачить максимум днів на п’ять. Тому не намагайтеся повторити побачене на телеекрані в реальному житті – вам це все одно не вдасться.

– Два варіанти книги “Феномен доктора Хауса: правда і вигадка у серіалі про геніального діагноста” – український та російський – суттєво відрізняються...

– До задумів видавництва входило зробити “дзеркальні” варіанти, але я сказав, що тоді краще не писати їх узагалі. Або обмежитися російським варіантом. В іншому випадку ці книжки повинні відрізнятися. Українська мала бути (і стала) набагато товстішою, адже тут доктор Хауз виявився вписаним в український контекст, який і привертає увагу. Коротко зміст цієї книги можна сформулювати так: як виглядав би доктор Хауз, адаптувавшись до українських реалій.

Сергій Притула реалізував цей задум трохи інакше – у скетчі “Доктор Хлус”, приводом до якого стала реальна історія, коли якась бабуся в його рідному місті на Тернопільщині прийшла до районної поліклініки з проханням зробити їй МРТ.

Ясна річ, попередньо надивившись “Доктора Хауза”.

– Вам пропонували писати сценарії для телесеріалів?

– Так. Але наразі ці проекти заморожені. Поки що йдуть лише ті, які розповідають “чисті” любовні історії. Ідеальний сценарій, де жінка займається бізнесом, успішна, але самотня – найкраще, розлучена, а колишній чоловік – повне чмо, бабій і п’яниця. У неї проблеми, і вона їде на берег моря. Знімати це, як правило, потрібно в Ялті, найкраща локація неподалік Воронцовського палацу. В кафе або на набережній вона зустрічає чергове чмо – в шортах, брудного, неголеного, п’яного. Це чмо їй спершу також не подобається, але згодом виявляється мільйонером і долею нашої героїні. От вам ідеальний сюжет новітньої української мелодрами – чи то серіалу, чи телевізійного фільму, бо прокатного кіно в нас зараз мало знімають.

– Тобто Ви мелодрам принципово не пишете?

– Не пишу і не розумію, що це за жанр такий – доводити жінок до сліз? Я не вмію. Розсмішити – так, а от доводити до сліз не можу.

Цією “любов’ю” вже і так задовбали, особливо кіношники, котрі в сценаріях на кожному кроці вимагають займатися любов’ю.

– Отже, в кіносценарії Вам таки доводиться вводити любовні сцени?

– Я змушений це робити. Цього вимагає формат жанру. Хоча для мене найскладнішим у кіносценарії власне і є вписати в нього любовну лінію. Адже недостатньо просто вказати, що Вася любить Машу, а Маша любить Петю. Потрібно це показати, прописати, так, щоб це сподобалось жінкам... З лініями соціальною чи детективною в мене зазвичай все в порядку. А от любовної хронічно не вистачає. От жертва – яка в неї любовна лінія, хто за нею плакатиме: дружина, подруга чи сестра? А от сестра жертви – а в неї яка любовна лінія? А в подруги дружини яка? Я не жартую, а майже дослівно переказую розмову з керівником сценарної групи...

Створюється враження, що основна аудиторія, на яку сьогодні орієнтуються виробники масового кінопродукту – самотні жінки після сорока років, бажано в бігудях і нічній сорочці до п’ят. А в книжках, як вважають самі видавці, найбільш успішним сюжетом може стати такий: у самотньої жінки, бажано розлученої, з дитиною, цю дитину викрадають, і вона сама, без чоловіка, “розрулює” ситуацію.

– Утім саме зараз в український прокат виходить і альтернативний кінопроект “МуДаКи”, з авторами якого Ви також тісно співпрацювали, а також повнометражна стрічка Сергія Лозниці “Щастя моє”. Що – і як автор, і як спостережливий глядач – можете сказати про ці українські проекти?

– Не впевнений, що піду на фільм “Щастя моє”, тому що він, хоча його й позиціонують як український, зроблений насправді нерезидентами України. А оскільки це соціальна драма, а не мелодрама, не думаю що в цього фільму буде хоч якась прокатна доля – як свого часу не склалася вона й у “Мелодії для катеринки” Кіри Муратової.

Стосовно “МуДаКів” – знаю особисто Володимира Тихого, автора й ініціатора цього проекту, багато із ним спілкувався. Сам принцип кіноновел нагадує мені формат стрічки “Париж, я люблю тебе”, що потім переродився в “Нью-Йорк, я люблю тебе” та фільм із геть не львівською назвою “Москва, я люблю тебе”... Так от, для мене проект “МуДаКи” – такий собі цикл “Київе, я люблю тебе”, хоча, звісно, давати таку назву стрічці було б несолідно. 

Фрагментарно я вже із цим проектом знайомий. На мою думку, він може символізувати початок незалежного кіно в Україні, втім із одним “але” – незалежне кіно може виникнути лише там, де є вже кіно, так би мовити, залежне. Щоб виникла контркультура, повинна бути культура офіційна. А в нас немає “офіційного” кіно, немає системного кіноринку, то чому ми протиставляємо незалежне кіно? Проект “МуДаКи” доводить потенціал українського незалежного кіно, але єдине, чому він може бути протиставленим, – це відсутності українського кіно як такого.

Володимир Тихий любить повторювати, що кіно сьогодні є найбільш потужним засобом національної самоідентифікції у світі. Простіше кажучи, саме за фільмами, навіть більше ніж за літературою чи за музикою, судять про країну, про її культуру... Висновки, що називається, напрошуються самі.

У Росії зараз виробляється багато пропагандистського продукту, на це є кошти. А в нас, як виявилося, немає ніякої пропаганди – ні російської, ні української, ні антиукраїнської. Тому що для того, щоб була пропаганда, потрібно, щоб книгарень було стільки ж, скільки виборчих дільниць, щоб кіно знову крутили в кожному райцентрі і щоб внутрішньому споживачеві демонстрували бодай якийсь ідеологічний продукт. У нас навіть незалежних режисерів ніхто не намагається взяти в залежність, тобто банально – купити бодай на час виборів.

– А Вас як письменника пробували “купити”? Задіяти в чиюсь виборчу кампанію?

– Я не певен, що до мене звернуться, навіть якщо буде потреба працювати на якусь політичну силу. Хоча я готовий зробити якісно і за гроші будь-яку роботу, навіть анонімно. Але все впирається у те, що учасникам наших політичних перегонів не потрібне механічне виконання робіт. Дозволю собі це доволі грубо порівняти із проституцією: одна справа, коли повії просто платиш за секс і з нею навіть не розмовляєш, а інша – коли вимагаєш від неї поцілунків та зізнань у коханні, причому, бажано щирих.

Я політикам чесно говорив – не люблю вас, але за гроші все зроблю. Анонімно або під псевдонімом. Тільки ви ж потім оголосіть на прес-конференції – ось людина, котра пише для мене за гроші. А їм це не потрібно. Їм потрібно, щоб їх любили... І публічно в цьому зізнавалися.