Григорій Гусейнов, письменник, про своїх героїв та читачів

“Розчиняйте серця і чоло”, – закликав Василь Симоненко. Нова книжка лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка Григорія Гусейнова – це п’ятнадцять історій, що продовжують сюжети художньо-документального життєпису “Господні зерна” (2000 – 2005) у десяти томах, відзначеного 2006 року державною нагородою. Вони так само змушують кожного по-своєму замислитись, “розчинити серце”.

У трьох книжках (а це понад півтори тисячі сторінок) читач зустрінеться з художниками Георгієм та Данилом Нарбутами, Федором та Василем Кричевськими, корифеями українського театру Марком Кропивницьким, Панасом Саксаганським, істориками Дмитром Яворницьким, Михайлом Слабченком, Вадимом Модзалевським, Федором Ернстом, видавцем Юрієм Тищенком (Сірим), письменниками Архипом Тесленком, Юрієм Збанацьким, Євгеном Маланюком, Арсенієм Тарковським, Ярославом Гашеком, Леонідом Черновим, політологом Ольгердом-Іполитом Бочковським, громадським діячем Євгеном Чикаленком, інженером Степаном Тимошенком, президентом Чехословаччини Томашем Масариком...

Жанр, у якому працює письменник, академік Григорій Клочек визначив як такий, що має неодмінний “другий смисловий план у традиційно “краєзнавчих” дослідницьких оповідях, своєрідне “дхвані-раса”.

– На Форумі видавців уперше буде представлена нова книжка “Незаймані сніги”. Як вона народжувалася?

– Дуже повільно. Фактично це підсумок пошукової роботи за кілька десятиліть. Я ніколи не ставив перед собою завдання написати якийсь повчальний сюжет за зразками ЖЗЛ. Оскільки все, про що я пишу, це фактично один автобіографічний текст. Звідси якісь ліричні відступи, здавалося б, зовсім чужі, або опис дорожніх вражень. Очевидно, в кожного письменника є свої улюблені герої, сюжети, колізії, він постійно до них повертається, намагається у чомусь переконати насамперед себе. Я це називаю додатковими університетськими студіями. Тому що, окрім мандрівок, обов’язковою складовою залишається праця в архіві, в бібліотеці, й тоді на межі зовсім несподівано вимальовується якийсь образ, картинка. Ясна річ, що штучно побудувати це неможливо і визначальним тут стає враження. Я пам’ятаю мить, коли мене привели в Запоріжжі на місце, де стояв колись родинний будинок відомої степової отаманки Марусі Никифорової. Від усього минулого залишилася лише зіпсована бруківка. Важке сіре каміння і більше нічого. Але я вже уявляв, як і про що писатиму. Так само було і на початку вісімдесятих років, коли в Києві стояв перед дверима в комуналку, в якій жив поет Василь Діденко. На ту пору він ще був живий, але рідко ночував удома, і сусіди нічим мені не могли зарадити. А десь через місяць він повісився. Може, я був останнім, хто намагався його тоді знайти. Добре пам’ятаю і такий епізод. В Острі на Чернігівщині до вдови письменника В. Нефеліна мене привів поет Микола Холодний. Я знав, що творчістю цього чоловіка свого часу захоплювався Сергій Пилипенко, видав у Харкові кілька його книжок, але згодом і Нефелін, і Пилипенко потрапили під репресії. Я побачив зовсім порожню крихітну хатину з нещасною літньою жінкою. Почувши, з якого приводу ми прийшли, вона подалася кудись за комин і дістала звідти жмут вилинялих папірців – усю спадщину українського письменника. Зрештою, все це і є “Незаймані сніги”. Не так давно в Німеччині трапилася історія з бібліотекою видатного українського філософа Дмитра Чижевського. Книгозбірня, де зберігалася бібліотека вченого, вирішила її продати. Але українська держава не виявила до цього жодного інтересу. Що трапилося з книжками Дмитра Чижевського, так і не відомо.

– Ви розповідаєте про багатьох забутих українців. Але є серед сюжетів також історія корифея українського театру Марка Кропивницького, яка, здається, вивчена до дня і до години.

– Це так тільки здається. Бронзи справді вистачає, як і багатослів’я. Але, на жаль, до сторіччя Марка Кропивницького в Україні не вийшло жодної монографії, зібрання творів чи популярної книжки. Та все це стає зрозумілим, коли починаєш вивчати якісь конкретні сторінки його драматичного життя. Відомо, що професійно на сцену він вийшов у Одесі 1871 року, але жодний історик вам не вкаже, де була ця сцена і чи зберігся будинок, у якому він жив. Донедавна по-різному розповідали про обставини його смерті. Помер Марко Кропивницький у поїзді, і його тіло винесли на якійсь випадковій станції. Приблизно так само пішов з життя український композитор П. Ніщинський. Мені якось довелося побувати в селі на Поділлі, де він похований і де жила його донька. Він доволі часто в неї гостював, і ще донедавна можна було бачити цей будинок. Але тепер ця територія у власності приватного м’ясокомбінату. Мене навіть не пустили на поріг тієї “стратегічної” установи.

– На якого читача розрахована Ваша книжка?

– Думаю, що це має бути зацікавлена людина. Мій досвід свідчить що надходять найнесподіваніші відгуки. Я більше десяти років листувався зі своїм читачем, який жив на Камчатці, причому це був росіянин, який, прочитавши мою книжку, вивчив українську мову. Тривалий час листувався зі школярем із Черкащини, який потім пішов учитися в педінститут, а нині це кандидат філологічних наук. Я спілкуюся з донькою українського письменника, яка народилася і все життя прожила в Канаді. А мої книжки їй читають, бо вона з раннього дитинства незряча.

Читач для мене – це як суддя. Якщо книжка виходить і немає жодного листа, значить, немає і книжки. Дуже сподіваюсь, що “Незаймані сніги” матимуть свого читача.

Тамара Ващенко

Григорій Гусейнов народився 1950 року на Кіровоградщині. Закінчив Одеський державний університет (факультет української філології). Працював теслею, був залізничником, журналістом. Нині – головний редактор журналу “Кур’єр Кривбасу” (Кривий Ріг). Автор книжок “Незаймані сніги” (1993),”Чаша ювеліра Карла Фаберже” (1995), “Господні зерна” (2000 – 2005, у десяти книгах), “Станційні пасторалі. Сповідь дитинства” (1999, 2005), “Тіні забутого парку. Малюнки з уяви” (в двох книгах, 2007), “Піщаний Брід і його околиці” (2007), нової книжки “Незаймані сніги” (2010) у трьох томах. Лауреат премій імені Івана Огієнка (1996), “Благовіст” (2000), імені Володимира Ястребова (2002), Фундації Антоновичів (США, 2002), імені Володимира Винниченка  (2003), імені Валер’яна Підмогильного (2004), імені Василя Стуса (2005), лауреат Національної премії України імені Т. Г. Шевченка (2006). Член Національної спілки письменників України.