Нинішні чоловіки були би дуже здивовані, коли б почули, що прикраси виникли радше як чоловіча, а не жіноча “захцянка”. Намагаючись продемонструвати сучасникам, які вони сильні, хоробрі чи ще якісь, чоловіки мітили себе певним знаком. А вже жінки як істоти, щедро наділені здатністю відчувати прекрасне, швидко адаптували чоловічі відзнаки під власні бажання.

Про це і не тільки про це йшла мова на відкритті виставки скляних прикрас у галереї  LvivArt. Виставка стала підсумком першого українського пленеру “BEADS & BUTTON”, який упродовж кількох вересневих днів тривав у Малехові під Львовом. Четверо львівських художників – Анатолій Гоголь та Оксана Тарнавська, Роман Дмитрик і Марта Суханя – взялися відновити у нашому місті промисел творення жіночих прикрас із художнього скла. Але не такий, коли прикрасу комбінують із закуплених скляних намистинок, а коли художники власноруч виготовляють і саму намистинку, й інші деталі майбутнього аксесуару.

“Це дуже потрібна справа, – прокоментував подію ректор Львівської національної академії мистецтв Андрій Бокотей, який є ініціатором та багатолітнім організатором міжнародних симпозіумів з гутного скла у Львові (до речі, черговий – VIII – стартує 2 жовтня), як і всяка, що стосується відновлення українських мистецьких традицій. А в цьому випадку йдеться ще й про те, що і сама спроба, і її результати  – дуже доброго професійного рівня. А відтак у неї справді дуже великі шанси на перспективу”.

“Ми дуже часто задивляємося на Захід, – слово доктору мистецтвознавства Галині Стельмащук. – Так-от на острові Мурано (чиє скло має світову славу) на дев’ять тисяч мешканців сто склозаводів і попит на їхні вироби не зменшується. Однак колись вони, напевно, також із чогось починали. Справа, за яку взялася четвірка, результати праці якої оглядаємо сьогодні – цікава і реально потрібна. І має добре підґрунтя. Варто згадати хоча би Олену Кульчицьку (яка чи не єдина зі західноукраїнських художників початку ХХ століття працювала над формуванням світського модерного національного образу), братів Мар’яна та Євгена Тарнавських, що у цій царині досягли віртуозності чи Богдана Войтовича, який не лише підтримав традицію, а й відкрив нове дихання у художньому моделюваннні прикрас (як приклад – його колекція скляних жіночих прикрас для Державного народного хору ім. Верьовки)”.

Автори виставки підсумовують: “Нам здається, що це на часі. Нам здається, що це варте уваги. Нам здається, що ця подія має перспективу. Побажайте нам удачі!”