Володимир Віардо, культовий піаніст, про любов і секс у музиці та про орієнтири

Те, що один із найвидатніших піаністів сучасності Володимир Віардо, який позавчора дав єдиний концерт у Львівській філармонії,  росіянин, який через репресії його рідних до чотирнадцяти років прожив в Україні, зокрема в Запоріжжі, ходив до української школи і навіть мав з української мови  “5” (тоді як з рідної – російської – “4”), для сучасних українців значить навіть більше, ніж те, що культовий музикант (на власній шкірі відчув як усі “приваби” тоталітарного режиму, так і результати боротьби сірості проти таланту), від 1988 року мешкає у США.

Його ім'я є в енциклопедії українських піаністів, хоча Володимир Віардо – уродженець Краснодарського краю, навчався у “Гнесінці”, а потім у Московській консерваторії (клас Льва Наумова), ще студентом був удостоєний Гран-прі на конкурсі ім. Маргаріти Лонг та Жака Тібо в Парижі, першим серед піаністів колишнього СРСР отримав Першу премію та два спеціальні призи на Міжнародному конкурсі ім. Вана Кліберна (США). Та й, зрештою, є сьогодні резидентом-професором Техаського університету та Міжнародної музичної академії у Далласі, а ще професором Московської консерваторії імені Чайковського. Нам важливе інше – Володимир Віардо (далекий родич музи Тургенєва Поліни Віардо), попри те, що об'їздив багато країн світу, зберіг до України дуже теплі почуття і є співтворцем Міжнародного конкурсу юних піаністів у Запоріжжі.

– Вас називають не тільки блискучим виконавцем, але й інтелектуальним, – запитую у маестро на попередній зустрічі з пресою. –  А що самі вкладаєте у визначення “інтелектуальний виконавець”?

– Я не розділяю любов і секс. Бог задумав це разом. Якщо не відчуваю, не гратиму. Має відбутися ідентифікація. Цей шлях цілком зрозумілий. Коли мова про процес навчання – я зобов'язаний  стиснути якісь інтелектуальні речі, дати своїм учням зрозуміти структуру, однак потім і можливість. А точніше кажучи, необхідність про це забути. Ці інтелектуальні речі мають увійти в кров, і ви уже не повинні пам'ятати нічого.

– Кожна творча професія і професія виконавця зокрема, –розпитую далі вже в особистій розмові, – вимагає неймовірних енергетичних затрат. Аби цю енергію мати, що Вам необхідно насамперед – сон, смачна їжа, гарна книжка, фільм чи ще щось?

– Та, мабуть, усе перераховане важливо. І неперераховане також. Приміром, добре вирозуміле товариство... Хоча мені часто-густо хоча б на деякий час потрібна самотність. А ще можливість позайматися, аби не зникало відчуття, що перебуваю у добрій формі. Бо інакше підсвідомість – брудна. Та й звідки взятися енергії, коли розумієш, що щось не так і навіть знаєш, що саме? Дуже важить, коли тебе розуміють… Іноді енергія виникає від величезного внутрішнього бажання показати іншим усі скарби, що сховані в тій чи іншій музиці. Адже музика, як атомна енергія – завжди оновлює себе сама. 

– А ще музика – субстанція, яка, крім всього іншого, вимагає від виконавця розуміти стиль, історію музики, відчувати кожного композитора як особистість. Вам для цього вистачає академічної освіти, яку колись здобули, чи вік живи – вік учись?

– Якщо перестану рухатися вперед, автоматично піду назад. Навіть якщо самому і здаватиметься, що стою на місці. Особисто я  інтелектуально підзаряджаюся постійно.

– Тобто потрібно не тільки відчувати, а й поглиблювати свої знання.

– І думати. Я, скажімо, кілька років тому відкрив, що в класичній музиці усі перебуваємо, як у музеї. Однак є нюанс. Картини не змінюються – якими вони були, такими  й будуть і за десять років, і за сто. А музика змінюється постійно. Один і той же твір може звучати по-одному, коли вам 20, і цілком по-іншому, коли виконуєте його у свої 70. Точність тут – річ умовна. Для точності варто було б ту чи іншу музику виконати лише раз, лише кимось одним, а потім тільки те й робити, що слухати цей запис. Тобто точності не існує.  І саме в цьому вся чарівність – у багатоваріантній множинності, яка розвиває і сам твір, і нас з вами. Наша начитаність, грамотність, глибина  при прочитанні того чи іншого твору допомагає особливо. Тим більше, що сам композитор – навіть найгеніальніший – часто-густо не спроможний пояснити те, що написав (оскільки переживав на момент творення певний транс) і це мають зробити за нього музиканти.  Наше завдання – побачити усі барви твору, відчитати у ньому усі нюанси, відтворити картину, яка навіть для творця може стати несподіваною… Колись я запросив на репетицію суперталановитого Алемдара Караванова, аби послухати його оцінку. А він тільки повторював: “Ах, ось воно що!” Мовляв, сам не підо­зрював, що у його творі сховані такі багатства. Але для того, аби мати щастя їх відшукати, треба самовдосконалюватися постійно.

– Чи важить для Вас та програма, яку композитор закладає в той чи інший свій твір? Для прикладу, стверджують, що музика Баха – це ілюстрації до біблійних текстів. Але чи потрібні слова, аби звербалізувати те, про що – музика?

– Звичайно, закладена автором програма важлива. Принаймні орієнтири відчитую відразу. Однак перебільшувати їх не варто. Для прикладу, був період, коли багато хто вивчав цифрову нумерологію щодо бахівських творів. Вважаю, що це дещо занадто, оскільки навряд чи Бах так сильно сам себе зашифровував. Хоча певні коди існують. Є  своєрідна музична інтонація, скажімо плачу, яка триває секунди. Вона і в Караманова була, і в Рахманінова, і в Баха. І цей настрій суму та скарги, бажання бути зрозумілим – прочитується крізь віки. Є інші інтонації. Вони кодують і спрямовують. Але більша конкретика – наприклад, про стіл чи про стілець ідеться, особисто мені  нецікава. Пишаюся, що почув від Караманова: “Ах, ось воно що!”. Може, трохи самовпевнено, але, можливо, так би міг сказати і Бах, і Бетховен. А це означає, що я по-своєму цих композиторів розвинув.  

– Тобто приходимо до того, що кожний витвір мистецтва – частинка світотворення, донесена до нас через призму чужого темпераменту. Темперамент яких композиторів Вам ближчий і чим? Тим, що цей темперамент чимось схожий на Ваш чи навпаки тим, що між Вами велика  різниця?

– Як не дивно, я за натурою більш теплий, аніж холодний. Правда, подекуди чомусь страшенно люблю певний холодний відсторонений космос у музиці, хоча, звичайно, на контрастах із теплотою. Вважаю, що слово “романтизм” не загине ніколи. Того ж таки Баха можна робити більш романтичним  і менш романтичним. Обрії треба розширювати, однак аж ніяк не грубо. Треба розуміти, де саме цей контраст є. Скажімо, в сонатній ідеї. Приміром, у Скарлатті  сонати не зовсім сонати,  тому що там великого контрасту немає. А контраст передбачає розвиток. У Московській консерваторії була спеціальна програма для музикантів, які спізнилися навчатися музики. То сонатну формулу  їм пояснювали так: “Він” (це головна партія) живе на першому поверсі. “Вона” (побічна партія, лірична) – на п’ятому. Вони хочуть одружитися, а батьки – проти (розробка). Однак врешті-решт вона переїжджає до свого коханого на перший поверх (перехід з побічної партії до основної). Коли є розуміння, усе стає на своє місце.

– Усі класичні композитори Вам відкрилися чи є до цього часу неосягнені?

– На мій сором, є не цілком зрозумілі. Я часто “з'їжджаю” на Брукнері. Намагався його грати, але він мені геть не йде. Тобто того ж таки Густава Малера, який завершував епоху романтизму, з його щирістю, глибоким співчуттям до людей, експресією, широтою поглядів, люблю, а Брукнера – ні. Хоча, можливо, це він мене не любить…  Іноді “переїдаю” – скажімо, Шопена. Тоді роблю перерву і потім приходжу до нього заново. Бетховена завжди люблю, Баха, ще кілька імен, які не набридають ніколи. А взагалі я відкритий до всього, що у музичному світі є цікавим.

– До творчості молодих також? Що має бути у їхній музиці, аби їхні твори викликали Вашу увагу?

– Я відкритий до всього справді талановитого, але не переношу, коли за певними прийомами людина ховає власну бездарність. Я вам розповідав про Караманова, який змінював техніку письма, але в його виконанні – це  суперталановито, щиро і наповнено величезною енергією! А взагалі найбільший дар, який намагаюся відшукувати у музиці, – ліричний. Дар тепла, любові, романтики. Вони ніколи не зникнуть, хоч як би не змінювалися стилі.

– Якби Вам випало зіграти душу України, якою б ця музика була?

– Обов'язково тепла, жартівлива (адже український гумор – щось особливе)  і така, що народжує в серцях почуття любові!