У галереї благодійного фонду Гері Боумена у Львові відкрили виставку живопису Сергія Гая. Подія для шанувальників творів мистецтва не така уже й звична, оскільки  львів’янин Гай (чиє ім’я, на переконання столичних мистецтвознавців, входить до сотні найвизначніших вітчизняних митців – енциклопедія “Сучасне мистецтво України періоду незалежності”) у рідному місті виставляється вкрай рідко.

Свого часу фактично вимінявши Львів на Київ, на світ широкий (маючи значно більшу значимість для шанувальників мистецтва в Росії, США, Великобританії, Швейцарії та Німеччині, аніж на рідних теренах) і згодом сховавшись від усіх на хуторі на Львівщині, художник сьогодні демонструє землякам, чим і як жив упродовж останнього року. Зрештою, про що думав, у вирі яких почуттів та емоцій відлічував власні буттєві кроки.

“Манера Гая – впевнений контур по недбало накладеному фарбовому шару, з великими шматками чистого тла, патьоками, бризками – плюс “сутінковий”, з активними контрастними рефлексами, колорит, дозволяє автору балансувати на грані між імпресіонізмом моменту і “вічністю” архаїки, – розповідала про художника в анотації виставки мистецтвознавець Наталка Космолінська. – Створюється враження, що автор, енергійно продряпуючи густо накладені шари фарби, намагається “здерти” швидкоплинну біологічну оболонку натури, аби добратися до її праформи, оголити первісну формулу буття”.

Будучи твердо переконаним, що художник має мати добру освіту, не заперечуючи у власній творчості надбань давніх культур, а також окремих персоналій, тривалий час переживаючи захоплення іконою, її створенням та кінцевим результатом, а ще тим, як над нею працює час, Сергій Гай знайшов у мистецькому багатоголоссі власний голос. Сьогодні намагаючись поєднувати нашарування фарб із експресією, він уже давно вважає слово “натхнення” синонімом до “без страху”. А “без страху” в його розумінні означає йти за покликом серця.

“Те, що мені у творчості цікаве, – не так давно ділився думками зі мною Сергій Гай, –  не вписується у контекст, який у мистецтві вважається актуальним. Тобто я є людиною, яка народилася не в свій час. Думаю, мені варто було б народитися на початку минулого століття. Бо те, що тоді у творчому світі відбувалося, видається мені щирішим та вартим уваги, більш моїм, аніж те, чим живе мистецтво сьогодні, аніж усі ті рамки, в які художника зараз втискують сторонні люди або в які він намагається втиснутися сам, керований бажанням стати своїм серед тих, хто дає публічні окреслення, має гроші чи має впливи. Відтак переживаю непереборне бажання сховатися, не реагувати на те, що відбувається у навколомистецькому світі, зберегти своє “я” та власні естетичні цінності, максимально не давати нікому втручатися у те, що роблю. Оскільки мої зазіхання на об’єкти – на стороннє око – доволі обмежені, я експериментую із формою, кольоровими нюансами, глибиною. Вважаю, що можу похвалитися власним поглядом на речі, попри те, що подекуди можу рефлексувати від улюблених художників минулого часу. Не мені судити, чи є сьогодні впізнаваним, але коли знаходжу щось справді нове, то дуже радію. Адже для мене те, над чим і як працюю, – мій світ. І надзвичайно великий, у якому прагну зробити щось інше, ніж робили до цього”.