Влодко Кауфман, митець та куратор, про “Український зріз”, “Силу мистецтва” та актуальність самоідентифікації

Одразу три події роблять спекотне літо у Львові яскравішим: минулої середи відбулася презентація проекту “Український зріз”, що одразу після того відбув до Любліна. Навзаєм польські митці “окупували” тепер увесь Львівський палац мистецтв, демонструючи там власну “Силу мистецтва”. Ну, а наприкінці серпня львів’яни вже з нетерпінням очікують Тижня актуального мистецтва – минулого року цей проект таки направду задекларував свою актуальність.

Першими про те, яким буде цьогорічний Тиждень, а також про цілі та значення українсько-польських мистецьких пошуків мають нагоду дізнатися читачі “Пошти” у розмові з Влодком Кауфманом – митцем, безпосередньо причетним до усіх згаданих подій і як учасник, і як організатор.

– Зараз ті львів’яни, які цікавляться сучасним мистецтвом, мають нагоду оглядати чи не найповнішу на сьогодні підбірку польського контемпорарі-арту в Палаці мистецтв. А що запропонували українські художники люблінській публіці?

– Проект “Український зріз” власне й виник у результаті співпраці із польськими митцями  Любліна. Минулого року ми вже реалізовували спільний  проект під назвою “L2”. Щоправда, він ще не був таким законцептуалізованим, здебільшого були представлені молоді, менш відомі митці, передовсім з польського боку. Це виглядало своєрідною спробою – як працюватиме цей проект і у Львові, і в Любліні. Цього року відбувся повтор мистецького обміну, але вже в значно поважніших масштабах.

Польські автори готували проект “Сила мистецтва” надзвичайно тривало і серйозно. Варіант відповіді – “Український зріз” – вже виник у процесі його підготовки. Хоча і той, і той є презентаціями сучасного мистецтва, різниця між ними – вражає. Польські митці вибудовують концепт на своїх здобутках: тут, фактично, одна галерея може представити весь зріз сучасного мистецтва і стану, в якому воно на сьогодні перебуває. Це, мабуть, чи не вперше в Україні польське мистецтво демонструється в такому великому обсязі.

– Чи отримають українські митці рівноцінні площі в Любліні?

– Так. Власне, минулого року проект “L2” відбувся у Любліні в межах презентації нового мистецького центру “Верстати культури” на території колишнього ремонтно-механічного заводу, який віддали художникам для їх потреб. Сьогодні цей мистецький центр має близько 3 тис. метрів виставкової площі. І вже нами випробуваний. Тепер презентуватимемо там “Український зріз”.

– Усе ж Люблін є, принаймні демографічно, трохи меншим містом, аніж Львів. Чи адекватною і доцільною є така співпраця?

– Найголовніше те, що в нас є спільність ідей. Нам є чого повчитися у них – передовсім системності і майстерності створення артової інфраструктури, галерейної діяльності, структурованості ставлення арт-критиків до жанрів сучасного мистецтва. Натомість у нас є дуже потужна енергія, яка й породжує сучасне мистецтво. Питання, чи варто впорядковувати цей броунівський рух, чи не втратимо ми своєї автентики, того, чого наразі немає на Заході.
– Чи дозволяє проект “Сила мистецтва”, що з п’ятниці демонструється у Львові, скласти уяву про сучасне польське мистецтво, і якщо так, то завдяки чому?
– Так, дозволяє вповні. Передовсім тому, що поляки є “сформатованою” нацією. Цільність і послідовність відчувається і в польському мистецтві. На них не так тиснув “совок”, у них не було таких тривалих пауз у розвитку, їх мистецтво не винищували фізично, як український авангард 1920-х років. У них не було розстріляного Михайла Бойчука, котрого з певністю можна поставити в один ряд із Ріверою та Сікейросом. У них немає прірви, яку треба чимось заповнити – і не можна заповнювати “чимось”.

– Ви наголосили, що між двома, здавалося б, спорідненими проектами – велика різниця. У чому вона полягає?

– По-перше, нам за такий короткий період не було можливості зібрати направду серйозну колекцію, яка б репрезентувала все, що сьогодні робиться в Україні у форматі “контемпорарі-арт”. По-друге,  мене особисто вже давно цікавить проблема – чи можна говорити про сучасне мистецтво України як самодостатнє в сенсі самоідентифікації кожного з художників. І цей проект мав би певною мірою дати на нього відповідь.
Якщо говорити про “канонічні напрями” в культурі, то ми ще можемо говорити – українські вони чи ні. Сучасне ж мистецтво з цього боку складніше. До того ж цю тему зачіпають нечасто і неохоче, особливо в Києві. Вона драстична: пригадую, як ще на початку 1990-х затівав дискусії у середовищі художників різних напрямів, різних поглядів. Тоді я пробував з’ясувати для себе українськість сучасного мистецтва не в сенсі, чи його автори говорять українською,  хто вони за національністю, а в сенсі окреслення території – наскільки вони адекватні до України як своєї території, наскільки Україна знаходиться в них, навіть на рівні підсвідомості. Чи усвідомлюють вони  себе українськими художниками, як це відображене в творчості, в стосунках з іншими митцями?

– Чи національна самоідентифікація актуальна для сучасного мистецтва взагалі?

– Кожен митець повинен поставити собі запитання і визначити для себе – ким ти є? У нашому випадку самоідентифікація виявляється у ставленні до своєї країни – наскільки ти її поважаєш, наскільки себе з нею пов’язуєш, наскільки уявляєш себе присутнім тут? Адже в нас є такі собі “художники пограниччя”, наприклад, Сергій Братков, Олег Кулик, і для мене особисто залишається загадкою, до якої ніші їх прилаштувати. Начебто художники українські, в Україні народжені, в Європі відомі, але живуть у Москві, і як вони самі себе ідентифікують, з’ясувати важко.

Тому для формування “Українського зрізу” було важливо вибрати людей, котрі, на мою думку, присутні в Україні.

– Ви не боялися, що Вас звинуватять у певній націоналістичності відбору?

– Ні, для мене, ще раз наголошу, неважливо, чи говорить автор українською чи  ні, хто він за національністю, але важливо, наскільки він ототожнює себе з тією територією, яка називається Україна. Це прив’язка до країни, а не до нації, це знімає будь-які звинувачення у націоналізмі.

Очевидно, більшість художників, котрі працюють у форматі сучасного мистецтва, вважають себе космополітами. Але при цьому вони чомусь говорять російською мовою. І в суперечці про мистецтво, яка рано чи пізно закінчується проблемою космополітизму, мені неодмінно хтось закидає: якщо ти космополіт, то чому говориш українською?

Скидається трохи на комплекс меншовартості. А комплекс меншовартості – це комплекс провінційності. Це те саме, якщо зробити інтерв’ю з якоюсь бабусею в селі – вона щебетатиме по-українськи, а запроси ту саму бабусю на телебачення у Київ – і вона вже намагатиметься говорити “по-городському”, тобто російською.

Упродовж двадцяти років існування умовної незалежності громадяни цієї країни і художники, зокрема, ще далеко не до кінця позбулися цих комплексів. Тому для мене цей проект важливий і в розрізі понять самоідентифікації – чому я працюю так, а не інакше? Тому “Український зріз” – це проект-проблема, дослідження понять сучасного українського мистецтва

– Зараз доволі актуально не лише визначати, але й певною мірою навґязувати українському мистецтву напрямки руху.

– Насправді є два шляхи, якими воно сьогодні начебто розвивається: по-перше, це калькування національних традицій – власне не розвиток, а їх консервація. Ні до чого доброго це, як свідчить досвід, не приводить.
Другий варіант – мавпування Заходу. Ми хочемо виглядати не гірше, але там є логіка розвитку мистецтва, тих чи інших течій, а ми цього шляху не аналізуємо. Плюс комплекс совка, пострадянський синдром – все це породжує інше ставлення до створення сучасних авангардних проектів.

Виставка, яку ми навіть зараз веземо на Захід, у Польщу, мало кого там, можливо, здивує. Це, радше, аналітичний проект для нас самих, щоб простежити наші витоки і розвиток. Тому в проекті задіяні художники різних поколінь: від Малишка, Тіберія Сільваші, Василя Бажая, Анатоля Степаненка, тобто старшої, але причетної до створення контемпорарі-арту генерації, і закінчуючи наймолодшими – наприклад, формації “Кома”. Є художники, котрих ми через різні обставини не змогли запросити. Є відомі митці, яких ми не запросили, тому що вважали їх участь у проекті недоцільною, – як, наприклад, Ілля Чичкан чи Арсен Савадов, чи Олександр Ройбурд.

– Яким є “Український зріз” географічно та кількісно?

– Географічний зріз репрезентують Київ, Ужгород, Івано-Франківськ, Харків. Кількісний – 38 авторів і близько ста творів. Жанровий  зріз неповний, переважає живопис – і це, до речі, також характерно для сучасного мистецтва в Україні. Особливо зараз, в кризовий період художники, які ще десять років тому багато експериментували в різних видах, повертаються до живопису. Не в останню чергу й тому, що це явище, яке можна продати. Так би мовити, матеріально доступний жанр.

– Це осуд?

– Ні, простий аналіз. Зрештою, на Заході все, що робиться в мистецтві, матеріально зафіксоване і є свідченням епохи. А наші художники й досі з великою підозрою ставляться до інсталяцій, перформенсу чи, наприклад, лендарту. Оскільки я вже щонайменше п’ять років серйозно займаюся перформенсом, то можу сказати, що жанр цей у нас наразі на нульовому циклі.

– У той час, коли на Заході він уже, можливо, відслужив своє і відходить у минуле?

– На Заході будь-який жанр, який народжується, розвивається чи вмирає, має на те свою логіку, соціальну доцільність. А в нас, на жаль, є низка чинників, які цей логічний процес унеможливлюють: у нас немає шкіл перформенсу, ми всі – самоуки.  Ми й досі розмежовуємо мистецтво на “серйозне” і “несерйозне”. Для пересічного ж обивателя на Заході несприйняття не замінюється агресією. А в нас ми мали нагоду зіткнутися із нею, хоча б минулоріч, на Тижні актуального мистецтва.

– Утім, ця агресія вас навряд чи злякала – незабаром Тиждень актуального мистецтва відбуватиметься уже вдруге. Яким він буде  цього разу?

– Він триватиме з 22 до 29 серпня та, як і минулого року, складатиметься із кількох блоків. Перший з них – проекти, яких загалом подали десь близько 150. Ми відібрали понад два десятки тих, які, на нашу думку, відповідають ідеології фестивалю, – межі між абстрактним і реальним. У другому блоці продовжимо сторінку класиків, представляючи мистецтво людей, котрі були авангардистами ще за радянських часів. Цього року це будуть Тіберій Сільваші і Василь Бажай.

Також буде блок перформенсу – найцікавіший у тому сенсі, що він постійно розвивається. Минулого року запровадили школу перформенсу, вона була дуже резонансна, хоча наші сподівання на те, що хтось із “випускників” продовжить справу, не справдилися. Тепер розширимо цей блок – додасться ще контемп-денс. Приїжджає театр танцю із Любліна, Лариса Бенедиктова з Києва і ще одна група з Угорщини. Відтак упродовж тижня на сцені Театру для дітей та юнацтва буде представлений і перформенс пластики як дуже цікаве відгалуження жанру.

Також буде низка так званих “паралельних проектів” – тих, які, на нашу думку, є цікавими і можуть бути продемонстрованими у форматі фестивалю.

– Торік Тиждень актуального мистецтва викликав несподівано великий публічний резонанс. Плануєте цього року якось загравати із публікою, аби зробити контемпорарі-арт доступнішим?

– Ми над цим ще не думали. Просто намагаємося чесно підходити до того, що робимо.