Крістоф Рансмайр, австрійський письменник, вважає ідеальною формою літератури ринок у Марокко

Роман Крістофа Рансмайра "Останній світ" належить до улюблених книг тисяч читачів у різних куточках світу. Уже давно існує ця книга і в українському перекладі Олекси Логвиненка. Самому ж авторові не надто залежить на популяризації власних творів, він пише повільно, мало видає, а ще рідше їздить світом популяризувати свої книги. Але мандрівка до Львова, яку Рансмайр здійснив кілька місяців тому, була уже другою в житті автора, і цю мандрівку письменник назвав "подорожжю в часі".

- Ви понад десять років прожили в Ірландії. Чи має до цього стосунок потужна ірландська література?

- І це також. Мене завжди захоплювала і вражала драматична ірландська історія і неймовірно давня і багата розповідна традиція. Якщо ірландець говорить тобі: "Це - митець", у відповідь можна почути тільки: "А що він пише?". Якщо у Європі слово "мистецтво" частіше асоціюється із образотворчим мистецтвом, то в Ірландії тільки з літературою. Тож, ясна річ, що я, як письменник, почував себе значно краще у цій країні, відчував духовну та інтелектуальну спорідненість із дуже багатьма людьми. Хоча у багатьох аспектах це для мене була дуже екзотична подорож. Подорож у часі. Адже коли я вперше приїхав до Ірландії, там багато що виглядало так само, як у роки мого дитинства.

- Ваш роман "Останній світ" часто називають типовим твором постмодернізму. Як ви ставитеся до цього означення?

- Я вважаю цілком легітимним спосіб мислення літературознавців, які на все хочуть причепити етикетки і пороз­кладати літературу по шухлядках. Це своєрідна гра і якщо вона комусь подобається, то нехай бавляться. Але мене таке шухлядкування ніколи не цікавило, і я не знаю, що означає слово "постмодернізм", як і маса інших таких термінів. Значно більше мене цікавить можливість зрозуміти, як читач перекладає мою історію у своїй голові. Бо кожен читач бачить у книзі щось своє, часто не схоже на те, що мав на увазі я. І має на це право. Бо ж я лише автор, а не коректор і не цензор. Я не можу диктувати комусь, як потрібно розуміти те, що написав я, не маю права сказати комусь, що він розуміє мене неправильно. Зрозуміло, крім екстремальних випадків. Якби, наприклад, якась неофашистська партія захотіла вписати уривок з якогось із моїх текстів у свою програму, бо вважала би це чудовою ілюстрацією до своєї діяльності, я був би проти, бо нічого такого ніколи не писав. Але це було б грубе перекручення, а не читацька інтерпретація.

- Кожна нова книга - це для вас насамперед нова тема чи якийсь інший етап у розвитку самосвідомості, що спонукає вас до самоаналізу через літературу?

- Ясна річ, зі способу, в якому письменник розповідає, можна багато довідатися про особистість самого автора. І з кожною новою книгою я відчуваю, як стаю більш вільним і менш скутим як у своїй поведінці, так і у способі писання. Раніше мені здавалося, що особа автора ніяк не повинна виявляти себе у тексті, і тому я ніколи не писав від першої особи. Але тепер я вже можу уявити свій текст, написаний від першої особи. Те саме стосується і виступів перед читачами. Раніше я всіляко уникав їх, але тепер зрозумів, що спілкування з читачем це не завжди вияв марнославства автора і що можна проводити ці зустрічі так, щоб це було цікаво і мені, і людям, які приходять. А що стосується тем, то мені здається, що кожен автор має свої улюблені. Мене, наприклад, ніколи не цікавили автобіографічні романи. Навіть у виконанні таких майстрів слова, як Філіп Рот чи інші всесвітньо відомі автори. Я читаю такі книги і деякі з них мені навіть дуже подобаються, але для власної книги самої лише родинної історії мені було б замало. "Моїми темами" часто називають схильність описувати зникомі цивілізації, руїни імперій, пустелі, місця, у яких відбулася якась катастрофа. Мабуть, так воно і є. Мені цікаво, як саме можна розповідати про катастрофи, якою мовою, з якою інтонацією - з усвідомленням того, що всі ми приречені на зникнення чи в пошуку чогось позитивного, моменту надії і сподівання. Мені здається, що останнім часом я відійшов від абсолютного песимізму у сприйнятті світу і вважаю, що навіть у катастрофі можна побачити якісь світлі чи зворушливі моменти.

- Що для вас важливіше - зміст чи форма, те, про що писати, чи те, як писати?

- Одне неможливе без іншого. У літературі питання стилю відіграє надзвичайно важливу роль. Але я не можу сказати, що мене цікавить тільки те, як саме розповідати і не має значення, про що. Для мене дуже важливо знати усе про своїх персонажів, про їхні думки, уподобання і вчинки. Стиль залежить від теми, бо те, що описуєш, вимагає певного стилю, і я ніколи не починаю писати, поки не відчуваю, якого саме стилю потребує та чи інша книга. Сучасна література часто зловживає короткими реченнями, але я вважаю, що довгі речення далеко не завжди ускладнюють читання. Потрібно тільки вміти їх компонувати. Коли я думаю про ідеальну форму для літератури, то завжди згадую базар у Марокко, на якому стоять неграмотні оповідачі історій і намагаються зацікавити ними випадкових перехожих. Вони не вміють написати навіть власного імені, не знають арабської, а лише місцевий діалект. Але вміють розповісти свою історію так, що люди, які вийшли на закупи, забувають на якийсь момент про все, зупиняються і слухають їх. Я відчуваю себе трохи схожим на такого оповідача на ринку. Бо я не місіонер власних книг, який намагається примусити якомога більшу кількість людей прочитати їх. Мені все одно, прочитає людина всі мої книги, чи тільки одну, дочитає до кінця, чи покине на середині. Якщо історія може хоча б на мить відволікти увагу випадкового перехожого, заклопотаного своїми справами, це вже успіх.

- Коли ви перечитуєте свої старі книги, у вас буває відчуття, що зараз ви б такого не написали?

- Ніколи. І я дуже тішуся з цього. Усі мої книги сьогодні такі ж близькі мені, як і тоді, коли я писав їх. Можливо, зараз я писав би вже по-іншому, але я не соромлюся жодної зі своїх книг і завжди тішуся, коли читачі цікавляться текстами, які вийшли багато років тому.

- А як ви обираєте книги, які читаєте самі?

- Я ніколи не читаю авторів за якоюсь приналежністю, наприклад, національною. Мені все одно, чи автор угорець, ірландець чи українець. Все одно, чи книга була видана місяць чи сто років тому. Мене цікавить тільки добре розказана історія. Найчастіше такі книги радять мені друзі. Думками критиків я не цікавлюся.