Fellіnі – Satyrіcon, Франція, Італія, 1969, 138 хв. Режисер: Федеріко Фелліні, сценарій: Петроній, Федеріко Фелліні, Бернардіно Дзаппоні. У гол. рол.: Мартін Поттер, Хірам Келлер, Макс Борн, Сальво Рандоне, Маріо Романьолі, Магалі Ноель

У рамках фестивалю “Кінолев”, що ві1дбуватиметься у Львові від 21 до 24 серпня, покажуть картину Федеріко Фелліні “Сатирикон”, слоган якої: “Рим. До Христа. Після Фелліні”.

Грандіозна містерія, що відтворить на екрані фантастичний світ Римської імперії часів занепаду. Фантасмагорія Стародавнього Риму й герої фільму разюче нагадують сьогоднішнє суспільство й наших сучасників: наркотики, сексуальні стосунки всіх видів, прагнення до “повної свободи”. Навіть для тих, хто не дуже любить і розуміє Федеріко Фелліні, його вишукані барокові фантазії, незвичайні за красою візуальні феєрії, що підкорюють багатством фарб і екстравагантними, вигадливими костюмами, вони однаково є святом вигадки й майстерності. Фільм “Сатирикон” – один із найбільш похмурих, кризових у творчості італійського маестро кіно. Фелліні реконструює з дивної, майже конгеніальною переконливістю атмосферу занепаду культури Римської імперії в період 60-х років нашої ери на основі  уривків, що дійшли, з роману Петронія Арбітра. І ця “римська фреска” режисера виражає його страх і розпач із приводу долі сучасної цивілізації й культури.

У “Сатириконі” найсильніше виявилася також і феллінівська манія захоплювати неповторними враженнями від окремих сцен і навіть образів часом ціною втрати сюжетної стрункості й цілісності. Начебто закони самого способу художнього мислення Федеріко Фелліні жадали від нього звертання до фрагментарної, розколотої на шматки мозаїки “Сатирикону”. Його стрічка справді нагадує прекрасні помпейські фрески, які дивом збереглися, але не повністю, а сегментами загальної картини, з тріщинами й фарбою, що подекуди обсипалася. Вимушено назвавши свій фільм “Сатирикон Фелліні” (спритні ремісники випередили з іншою версією роману Петронія), постановник справді досить точно визначив суть авторського, особистого погляду на історію й культуру. Пізніше він ще двічі (в “Римі” і “Казанові”) використовував цей прийом авторизації, хоча майже кожна його робота заслуговувала б подібного винесення прізвища творця в заголовок його чергового шедевру.

їІз книги “3500 кінорецензій”