Ізабель Юппер, актриса, про доньку, роботу та режисерів

Минулого року Ізабель Юппер потішила глядачів вольовими рішеннями як голова журі. Цьогоріч вона приїхала презентувати новий фільм “Капокабана” у “Тижні критики”. У картині Юппер знялася разом із донькою, Лолітою Шамма. Стрічка стала їх четвертою спільною роботою. Як і в житті, вони на екрані були мамою та донькою.

“Капокабана” Марка Фітуссі розповідає про Елізабет, яку всі називають Бабу. Не жінка, а райський птах, що перелітає з гілки на гілку: без роботи, без прибутків, проте завжди у гарному настрої. Конфлікт із донькою змушує Бабу змінитися. Чи на краще?  Про це ми вирішили запитати в Ізабель Юппер, видатної актриси, ікони стилю для кількох поколінь.

– Коли вибираєте роль, що для Вас є пріоритетним: сюжет, ім’я режисера, партнери або щось інше?

– Напевно, всього потрохи, але все-таки, мабуть, режисер. Навіть якщо ти на себе повністю сподіваєшся, віриш, що витягнеш будь-яку роль, так само вірити в інших не вдасться. І ставити все на сюжет теж ризиковано...

– У фільмі ваша героїня Елізабет, яку всі називають Бабу, мрійниця, яка так і не стала дорослою, а в житті  як Ви ставитеся до такого типу жінок?

– Мені здається, що у моїй героїні є щось від мене, від моєї душі. Вона як листочок на вітрі: вітер подує і його віднесе в далеку далечінь. Колись я з моєю донькою Лолітою побувала в Ріо-Де-Жанейро. Там було неймовірно – вічне свято! Музика, танці, сонце й усміхнені люди...
Через десять років мені принесли сценарій, який називався “Капокабана” (район пляжів у Ріо). Мене зворушив сюжет про жінку, яка мріє поїхати в Ріо. Це її заповітне бажання, оскільки вона живе в сірому, убогому містечку. Там завжди холодно й дує вітер. Бабу слухає бразильську музику, танцює (мені довелося для цього брати спеціальні уроки танців) і мріє виїхати в екзотичний край – Капокабана. Роль сподобалася своєю щирістю й безпосередністю, оскільки можу точно сказати, що всі інші ролі у фільмах і театрі в мене драматичні. Єдина проблема моєї героїні – конфлікт із дочкою, яка її не розуміє.

Роль Есмеральди зіграла моя донька Лоліта. Так що я із задоволенням провела час зі знімальною командою й, сподіваюся, фільм знайде свого глядача.

– А Лолітою Ви назвали доньку після прочитання Набокова?

– Ні, хоча, звичайно ж, роман мені дуже подобається. У мене був такий чудовий приятель, який, на жаль рано пішов із цього світу –  комедійний актор Колюш. От він і порадив назвати мою новонароджену доньку цим ім’ям.

– У фільмі Ви проти того, щоб Ваша донька виходила заміж, а в житті як? Ви даєте їй поради?

– А користі від них? Все одно молоді люди роблять по-своєму. Лоліта доросла панянка, і це її життя. Вона стала акторкою зовсім випадково. Підлітком ходила на якісь акторські курси, але, по-моєму, більше для проформи, потім її запросили зіграти у виставі (їй було 15 років), а потім запропонували роль у фільмі, і я довідалася про це вже постфактум. На зйомках я їй дала лише одну пораду, ну, може, дві, а в принципі, Лоліта слухала режисера. У неї й прізвище інше, хоча, звичайно, світ кіно дуже вузький, але мені не соромно за її роботи в кіно.

– У фільмі Ваша героїня одягається дуже яскраво, а як у повсякденному житті Ви ставитеся до одягу?

– Я його бережу. У моєму гардеробі є сукні, які для мені особливо вартісні як пам’ять серця. Я не можу просто так взяти й подарувати таку сукню, оскільки вона мені багато про що нагадує.

– Коли Ви йдете червоними сходами, для Вас важливо, як Ви виглядаєте? 

– Так. Як і для будь-якої жінки.

– Хто з кутюр’є Вам найбільше подобається?

– Ів Сен-Лоран, Шанель.

– Але Ви не одягнете нічого екстравагантного?

– Чому? Одного разу я з’явилася на каннських сходах у досить епатажній сукні!

– Ви бували в Каннах у різних якостях. Чи вдається Вам побувати ще й глядачем?

– Коли? От я могла б зараз дивитися кіно, але в цей час даю інтерв’ю вам, а потім будуть ще зустрічі, і я  почуваюся поштовим поїздом, який іде від станції до станції за розкладом..

– А коли Ви були головою журі, було легше?

– Ні, не думаю. 14 разів фільми з моєю участю представляли на Каннському фестивалі, й у принципі це для мене не нове, потім я була в складі журі, але бути його головою більш почесно й запам’яталося на все життя, але, на жаль, це буває лише раз у житті.

– Якби Ви були головою журі цього року, на кого б Ви звернули увагу передусім?

– Складно сказати, я не бачила всіх фільмів. Молодих і талановитих хлопців дуже багато. Але голова не приймає особистого рішення. Поруч – члени журі фестивалю, які голосують за той або інший фільм.

– Я бачила, як Ви йшли на прем’єру “Краси” разом із Тімом Бертоном, цьогорічним головою журі. Ділилися з ним досвідом?

– Ні. З ним і так є про що поговорити. А порад він не потребує.

– Що легше – судити або бути судимому?

– І те, і те не легко. Проте коли судять мене, я мало звертаю на це уваги.

– Ален Делон сказав недавно, що в нього в скарбничці багато робіт із прекрасними режисерами, але зіграти в Романа Поланського він би не відмовився. З яким режисером попрацювали б Ви?

– Поланському точно б не відмовила (сміється). Майку Лі також.

– А правда, що Ви відмовили Квентіну Тарантіно?

– Так. Він пропонував мені маленьку роль у “Безславних виродках”.

– А чому відмовились?

– Кажу ж, що роль була маленькою.

– Ви можете накричати на режисера?

– Ні. 

Ізабель Юппер народилася у Парижі 15 березня 1953 року. Навчалася в Консерваторії Версаля й Консерваторії драматичного мистецтва. Дебютувала в кіно у 1971 році в 16-річному віці, через сім років була визнана гідною призу за найкращу жіночу роль Каннського фестивалю – за фільм “Віолета Нозьєр” Клода Шаброля. Знімалася в картинах провідних європейських режисерів. Одружена з Рональдом Шамма, має від нього трьох дітей – Лоліту, Лоренцо й Анджело.