Заньківчанський вечір, героєм якого став глибоко шанований Валерій Шевчук, мав відбутися ще восени минулого року. Адже планувався як приурочений до сімдесятиліття цього письменника, майстра психологічної прози, перекладача, історика літератури, лауреата низки поважних премій (серед яких Національна премія України імені Т. Шевченка та премія Фонду Антоновичів (США), почесного доктора Львівського національного університету імені Івана Франка та володаря інших титулів і звань. Однак перешкодила епідемія грипу.

Утім ініціатор і ось уже впродовж двадцяти років незмінний організатор заньківчанських вечорів, народний артист України Святослав Максимчук справедливо вирішив: зустріч львів'ян із автором книг “На полі смиренному”, “Птахи з невидимого острова”, “Панна квітів”, “Срібне молоко” та багатьох інших і сьогодні дуже бажана і не менш змістовна. Відтак наше місто завдяки його старанням знову мало нагоду особисто почути міркування Валерія Шевчука, цього притягального, дуже глибокого та багатовимірного автора. Вашій увазі кілька витягів із заньківчанської розмови. 

Про Львів

“Я завжди любив приїжджати до Львова. Бо Львів для мене – особливе місце, де я завжди начиняюся глибоко закоріненою культурою, яка і є предметом мого інтересу. Це тут у 1583 році Себастьян Кленович написав латиною поему “Роксоланія”, де описав Україну (називаючи український народ “своїм”) та її звичаї і яку присвятив львівському сенату. Він ставу творцем львівського Парнасу. І цей Парнас мене завжди вабив. Бо тут завжди відчуваю себе, як вдома”.

Про успіх і диво українського духу

“Я людина, що не шукає у цьому житті успіху, а результату своєї праці. Відповідно, і моє життя так складалося, що постійно відкриваю велике диве українського духу. Його начебто не бачать і не вивчають. Але людину, яка увійде у диво цього духу, воно наповнить світлом. Коли людина несе не світло, а темряву, то це людина юрби, яка втратила свою духовну наповненість. Казав Сковорода: “Денно і нощно печеться сковорода для того, щоб випікати духовний хліб”. А ми завжди голодні на цей хліб, голодні, що мало себе знаємо, поважаємо, що часом тратимо гордість, моральні орієнтири…Спитаю, чи може людина, творячи культуру, писати слова, від яких виразно пахне сіркою?.. Українська література ніколи не бувала темна, морочна. І це треба пам'ятати. Як і те, що нам треба в цьому світі зберегтися, бути світлоносцями, не кусати один одного, а підтримати, вирозуміти, зрозуміти… Легко жити – просто. Легко жити – ясно духом. Легко жити, коли несеш добро своєму ближньому. А важко, коли несеш темряву і загибель своєму народу та своїй землі. І коли йде одвічна боротьба добра і зла, нам треба бути небайдужими, мужніми, лицарями, дивитися один одному у вічі як брати і сестри, бо поєднані в українській спільноті ми такими і є. І саме такі настанови я і сповідував упродовж усього свого життя”.

Про життєві принципи
“Оскільки випало довгий час жити в тоталітарному суспільстві, яке знищувало всі моральні засади та культивувало роздвоєність, я виробив принципи, яких у житті намагався дотримуватися неухильно. Зокрема, завжди іскритись і скрізь бути собою, не слугувати темній силі, яка така ж могутня, як і світла, не творити ерзац, а тільки те мистецтво, яке має прийти до людини, щоб цю людину пізнати без лицемірства. Адже будь-яке лицемірство – це черв'ячок, який роз'їдає душу. Чи виживу – не знав. Але сказав собі: або буду таким, яким мене послала у цей світ Божа сила або не буду ніяк. І вибраний шлях був нелегким”.

Про власну науку

“Початки світогляду, який маю сьогодні, заклав у мою душу батько. Він казав: “Ніколи не візьми чужого. Ніколи не май справи з темними людьми – відійди від них”. Казав багато іншого, і всі його слова пам'ятаю донині. А потім я знайшов наступних великих учителів для себе, в яких багато чого навчився. У Самійла Величка, творця найбільшого українського літопису (який казав “Я знаю, що мій труд не може зараз прийти до людей, але настане час і мій труд до людей прийде”) – віддаватися творчій праці без огляду на те, чи матиме вона читача вже сьогодні. У Григорія Сковороди – як нести світло світові і як народжувати у собі людину духовну. У Тараса Шевченка – любові до України, яка з'єднує нас усіх в одне боже тіло, що маємо пізнати і полюбити. В Івана Франка – необмеженості діяльності та універсальності. Саме тому я є письменником та дослідником, який видав чималенько книжок, своїх та чужих. Загалом у мене на сьогодні вийшло 158 видань. Бо поряд із написанням власної художньої прози працюю над поверненням у наше духовне життя, в контекст української літератури забутих, відкинутих чи зневажених, але справжніх великих духовних явищ”.

Про Галичину та Велику Україну

“Ні Галичина не може жити без Великої України, ні Велика Україна без  Галичини. Це сполучені посудини. І розламати ці сполучені посудини може тільки дурень або ж ворог України”.

Про долю

Це велике діло – не жалітися на свою долю, а робити її. Не бути ослабленим, лінивим, а пам’ятати просту і велику істину: усі ми – різні, усіх нас Бог зробив несхожими. І цю несхожість, винятковість потрібно виправдати, а для цього потрібно не жалітися, а працювати.