Вручено нагороди Каннського кінофестивалю. Головна премія поїде до Таїланду

Ейяфьятлайокудль. Це слово ми вже майже вивчили. Саме з нього розпочався Каннський фестиваль, адже одіозний вулкан потріпав нерви напередодні його відкриття, бо незвично холодна, спричинена ним, погода псувала зачіски та сукні зірок протягом усього форуму. Тріпали нерви і члени журі, і фестивальні відбірники. А завершилося це 12-денне свято словами  “Апічатпонг Вірасетакул”.
Так-так, вулкан вулканом, а це ім’я кіноманам усього світу доведеться вивчити. І вивчать, як колись вчили інших, відзначених “Золотою пальмовою гілкою”. Тим більше, що професіонали давно спостерігають за ні на що не схожими картинами цього тайця. Тепер про нього довідався і увесь світ.

“Золоті” щасливчики

Апічатпонг Вірасетакул здобув “Золоту пальмову гілку” – головну нагороду фестивалю за картину “Дядечко Бунмі, який пам’ятає свої минулі життя”. Вже у 2004-му його “Тропічна хвороба” отримала приз журі, а у 2008-му режисер сам входив до його складу.

Тайський режисер створює дивовижне кіно, кіно у джунглях, певною мірою медитативне та умиротворене. Дядечко Бунмі вирішує провести решту свого життя  у родичів. Там до нього приходять привиди (а може, і не привиди?) померлої дружини та давно зниклого сина. Тепер він з’являється у вигляді мавпи із червоними очима, що мерехтять у гущавині зеленого лісу. Усі вони, і живі, і мертві, збираються за родинним столом, гортають альбоми з фотографіями та згадують… Хто що, а дядечко Бунмі – свої минулі життя. Направду, ні на що не подібна стрічка. Глядачам варто не лише вивчати нові слова, а й готуватися до нового кіно.

При тому, що фільм відразу знайшов палких симпатиків серед шанувальників авторського кіно, ніхто не вірив, що картина отримає “золото”. Ті, хто має певний досвід спостереження за церемонією нагородження, точно знають: хто пройде червоними сходами, той щось все ж отримає. Протягом усієї церемонії камера показувала ряд, де сиділи Алехандро Гонсалес Іньяріту та Гав’єр Бардем. Мій колега, не лише кінознавець, але і палкий кіноман, вже майже плакав: “пальма” для Іньяріту руйнувала його віру в Канни. Мої спроби заспокоїти його тим, що оператор, вочевидь, показує не режисера, а вагітну наречену Бардема – Пенелопу Крус, все менше допомагали, бо все менше призів залишалося у розпорядженні журі. 

Іньярітівська “Краса” таки здобула нагороду: приз за найкращу чоловічу роль для Гав’єра Бардема. Цілком заслужено. І незаслужено він мав розділити її з Еліо Германо за “Наше життя”. От це вже було явне італійське лобі, про яке багато пліткували в кулуарах, адже якщо “Краса”, фільм хоч і кон’юнктурний, проте віртуозний, то “Наше життя” поряд із “Наругою” Кітано – найгірша картина фестивалю. Германо грає добре, нічого не скажеш, проте його приз нівелює блискучу гру Бардема.

Найкраща актриса – Жульєтт Бінош. Теж не цілком зрозуміле рішення. Хіба що тиском на журі можна вважати фестивальні плакати із зображенням цієї дуже доброї акторки, яка у фільмі Аббаса Кіаростамі “Завірена копія” зіграла свою не найкращу роль.

Не відмовилися Бертон і команда від політкоректності: приз журі картині з республіки Чад “Людина, що кричить” Махамета Салеха Харуна. Фільм непоганий, проте зовсім не визначний.

Гран-прі також вручали за політкоректність. Французька стрічка “Про людей та богів” Ксав’є Бовуа розповідає реальну історію, що відбулася в Алжирі. Монахів захопили заручниками ісламські терористи, а потім вбили їх. Справа про вбивство монахів, до речі, досі не закрита. Історія справі трагічна. Акторські роботи (Ламберт Вілсон, Мішель Лонсдей та інші) –  чудові. Марокканські пейзажі – гідні найвищих оцінок. Але нудно. Надто багато пафосу режисер напихає у свою історію. Надто докладно та буквально пояснює те, що й так зрозуміло. “Уроком толерантності” назвала стрічку французька преса, проте урок цей – для молодших класів. Не дивно, що фільм нагородило екуменічне журі.

А от приз за режисуру – данина легкості та доброму гумору. Його отримав Матьє Амальрік за “Турне”, свою четверту режисерську роботу (саме він став і лауреатом призу ФІПРЕССІ).

Приз за сценарій здобув кореєць Лі Чан-донг за “Поезію”, одна із найпоетичніших та найбільш мистецьких картин цього року.
У цілому журі зуміло гідно вийти з усіх пасток, розставлених на їх шляху доволі слабким (як на Каннський фестиваль, звичайно, конкурсом), проявило і політкоректність, і радикалізм водночас, віддало данину різному кіно. Серед добрих, проте не відзначених журі робіт залишилася стрічка Майка Лі “Ще один рік”. Проте й тут журі можна зрозуміти: Лі хоч і зняв тонку та вишукану картину, проте нічого нового нею не сказав.

Отже, фестиваль, що міг стати найслабшим, став фестивалем, що відкриває нову сторінку у кіно.

Політика на Круазетт

Політичні скандали переслідували цьогорічний Каннський фестиваль без упину. Все почалося із політичної сатири на Берлусконі (про що “Пошта” вже писала), а розкрутилося у великий скандал довкола стрічки Нікіти Міхалкова “Утомлені сонцем-2”, взятої, до речі, в конкурс із брутальним порушенням регламенту: картина встигла побувати у прокаті не лише в Росії, але й в інших країнах. А міжнародний прокат – непрохідна перепона для каннського конкурсу. Проте, виглядає, не для Нікіти Сєргєєвіча. “Вони думають, що це все ще одна країна”, – посміхаючись по-котячому, звалив до купи режисер не лише країни СНД, але й країни Балтії, членів ЄС.

“Те, що цей фестиваль стратегічно (і більше того – життєво) важливий для Міхалкова, було зрозуміло давно. Після провалу в російському прокаті, після того, як його фільм знеславили ветерани війни й проігнорували перші особи держави, у Міхалкова залишився останній шанс зберегти не тільки обличчя, але й контроль над російським кінотовариством і кінобізнесом. Треба виграти в Каннах. Тоді Росія знову впаде на коліна. Тоді він розмаже по стінці й роздавить каблуком усіх опонентів”, – написав Юрій Гладільщиков.

Російські критики розділилися на два ворожі табори: “за” та “проти” Міхалкова. І можна було б віддати їм це на відкуп, якби козирною картою у їх руках не стала картина Сергія Лозниці “Щастя моє”. Її чомусь протиставили Міхалкову і багато говорили про те, що журі обиратиме між ними. Український фільм навіть звинуватили не лише в антиросійськості, а й у закордонному замовленні та в тому, що його було знято “за кривавого режиму Ющенка”. Спільного, утім, крім деяких слів, між картинами немає нічого. Навіть реакції західної, незаангажованої у конфлікт преси. Якщо вона жваво, хоч і по-різному зреагувала на картину Лозниці, то фільм Міхалкова фактично проігнорувала, назвавши його “Тарантіно без почуття гумору” та, цитуючи російських блогерів (з ними Нікіта Міхалков давно намагаєтсья судитися) – “Православними виродками” (за аналогією із “Безславними виродками” Тарантіно із почуттям гумору). У такій холодній реакції немає нічого дивного: для непосвячених у гучні справи Міхалкова на батьківщині, його фільм – прохідна картина для масового глядача, що невідомо як забрела у каннський конкурс.

І якщо відсутність нагород для Міхалкова – провал, то для українського фільму нічого страшного не трапилося. Наприклад, три володарі “Золотої пальмової гілки” теж залишилися ні з чим і зібрали набагато менше відгуків. Україна була у ролі повноправного учасника “чемпіонату світу з кіно” і, дай Боже, не в останнє! Проте подейкують, що стрічка має проблеми із прокатом в Україні. Сподіваюся, це лише чутки. 

Крім конфлікту довкола Росії, Канни мали ще й рідний конфлікт – довкола Алжиру. Цій темі було присвячено два фільми – “Про людей та богів” Ксав’є Бовуа та “Поза законом” Рашида Бушареба. Перший, пасторальний і політкоректний, здобув для Франції Гран-прі, другий – набагато гостріший та краще зроблений (хоч і не видатний) – привів на Круазетт загони спецназу. Справа у тім, що показу стрічки передувала низка скандальних статей у пресі, проти нього висловилося навіть міністерство оборони, а сам Бушареб написав листа, у якому нагосив: “Останні три тижні йдуть люті суперечки навколо сценарію мого фільму “Поза законом”, причому обговорюють його люди, які фільму не бачили... Для того, щоб трохи охолодити цю перегріту ситуацію й утихомирити пристрасті, я хотів би звернути увагу на два важливі моменти. По-перше, “Поза законом” – це художній фільм, що оповідає про долю трьох братів родом з Алжиру і їхньої матері протягом 30 років, із середини 1930-х років до здобуття Алжиром незалежності у 1962 р. А по-друге, кіно повинне бути майданчиком для розробки будь-яких сюжетів без обмежень. Я зняв цей фільм як кінорежисер, у мене є свої переконання, які я нікого не змушую поділяти. Глядачі й критики зможуть висловити свою думку після виходу фільму на екрани. Я завжди був поборником свободи висловлювання, і мене зовсім не дивує, що хтось може бути не згідний з моїм фільмом. Але при цьому мені б дуже хотілося, щоб ця незгода виявлялася спокійно, без агресії, у вільному діалозі, де кожний має право на власну думку”.

Щоб висловити свою негативну думку, на вулиці вийшло понад тисячу людей: ветерани війни, різні політичні сили і навіть вихідці із колишніх колоній. Отож, фестивальним учасникам довелося міняти свої плани, адже посилені заходи безпеки призвели до численних запізнень на перегляди.

Інший скандал був з ув’язненим іранським режисером Джафаром Панахі. “Пошта” вже писала, що його ввели до складу журі, щоб висловити у такий спосіб йому підтримку. Крісло Панахі так і залишилося порожнім, а під час фестивалю стало відомо, що Панахі оголосив голодування. Цьому присвятив свою прес-конференцію інший іранець – Аббас Кіаростамі. Режисер багато говорив про арешт своїх колег в Ірані, а потім разом із Жульєтт Бінош висловив підтримку колезі та проголосив текст листа, у якому, зокрема, йдеться: “Я не зовсім уявляю, кому адресую цей лист, але знаю, навіщо я його пишу. Обставини, що спонукали мене це зробити, дуже серйозні, тому що два іранські кінематографісти, які є дуже важливими для незалежного іранського кіно, були арештовані. Оскільки я сам причетний до незалежного кіно, те вже давно втратив надію на прокат своїх фільмів у мене на батьківщині. Знімаючи малобюджетні фільми, я також втратив надію на будь-яку підтримку з боку міністерства культури Ірану. Я дійшов  висновку, що мені доведеться працювати за кордоном, щоб мати волю самовираження. Але не всі іранські режисери можуть дозволити собі таке. Зокрема, Джафар Панахі роками намагався дістати державну підтримку й стукав в усе ті ж зачинені двері. Протягом тривалого часу Панахі домагався прокату своїх картин, але нічого не виходило. Зараз постановник арештований співробітниками іранської служби безпеки за причетність до опозиції. Я не розумію, як кіно може вважатися злочином?”. Із слів підтримки Панахі розпочалася і церемонія нагородження лауреатів фестивалю.

Отже, нагороди роздано, про Україну гідно заявлено, нові слова вивчено. Чудовий підсумок для того, щоб дочекатися 11 травня 2011 року, початку 64-го Каннського фестивалю.