Самуель Ланґгорн Клеменс, він же Марк Твен, докорінно змінив американську літературу.

Створені ним постаті Тома Соєра і Гекльберрі Фінна досі тішать дітлахів у всьому світі. У 1910 році, рівно 100 років тому, Марк Твен, у якому все життя поєднувалися дві дуже різні особистості, помер. І як для нього самого, так і для його оточення залишилося таємницею, ким він був насправді – жартівником, який понад усе любив життя, чи людиною, яка це життя ненавиділа, зневірена після смерті дружини і двох із трьох доньок. На його похорон у Нью-Йорку зібралося три тисячі людей. Близька родина плакала, друзі та знайомі лише співчутливо промокали очі носовичками.

Далі від Нью-Йорка менше знали про містера Клеменса, більше про Марка Твена. А точніше, всі чули про Тома Соєра, багато хто – про Гекльберрі Фінна, але мало хто ознайомився з усією доволі об'ємною творчістю Марка Твена. Особливо маловідомою є написана ним “Автобіографія”, дуже незвична, дуже особиста книга подорожей. Щоправда, він не раз наголошував на тому, що написав автобіографію, але не слід відразу ж сприймати все написане за чисту правду. У його вустах це звучало так: “Робіть як я, брешіть!”

Вестерн як гумореска

Через два тижні після початку громадянської війни у 1861 році Сем Клеменс утік на захід, далеко поза межі США. Разом зі своїм героєм Гекльберрі Фінном він був одержимий ностальгією за дикими місцями, за можливістю виходу поза межі цивілізації. Невада, куди Клеменс приїхав на старій розбитій бричці, була “територією індіанців”, територією Гекльберрі Фінна, місцем, куди тікають від нестерпної тітки Саллі та її виховання. “Це було ніби прокидання вдосвіта, – писав про цю свою подорож Марк Твен. – Прокидання в неохопних широтах, посеред приголомшливої самоти, де не було видно жодної людини і людського поселення”.

Вестерн так ніколи і не увійшов у літературу як героїчна історія, а лише як гумореска. Марк Твен конструює з нього божевільну комедію, в якій картини невпорядковано змінюють одна одну. Клеменс при­їхав до Вірджинії, а саме це місто стало згодом найпопулярнішим знімальним майданчиком для багатьох вестернів. У 1861 році у місті спалахнула срібна лихоманка, невадський варіант каліфорнійської золотої лихоманки.

Клеменс відразу ж заразився цією лихоманкою. На короткий період він навіть переконав сам себе, що неймовірно багатий. Марк Твен згодом жартуватиме з цього. Але Сем Клеменс вірив у можливість розбагатіти. Він інвестує у надзвичайно сучасну друкарську машину – і прогорає на  200 000 доларів, потім інвестує у видавництво і втрачає ще 190 000 доларів.

Створений Марком Твеном персонаж Гекльберрі Фінн радше відмовиться від знайденого скарбу, аніж платитиме за своє багатство несвободою. А його автор Самуель Клеменс не посоромився одружитися з багатою нареченою. Марк Твен усе життя висміюватиме мільйонерів на зразок Рокфеллера, а чоловік у білому костюмі, Самуель Клеменс, згодом захищатиме того ж таки Рокфеллера.

Марк Твен, друге, покращене “я” Самуеля Ланґгорна Клеменса, народився у Вірджинії. Псевдонім виник у період, коли Клеменс був моряком на Міссісіпі. Відразу ж після одужання від срібної лихоманки Клеменс влаштовується репортером у місцеву газету Вірджинії “Territorial Enterprise“. Як він згадує потім, усі інші редактори і співробітники не виходили з дому без зброї.

Озброєна редакція

Творчість Марка Твена є прямим породженням духу цієї газети. Він мужньо заповнював своїми текстами сторінку за сторінкою – репортажі, анекдоти, пригоди з життя провінції і просто вигадки. Останні, особливо страшні і сповнені стрілянини історії нібито з життя сприймалися читачами з особливою вдячністю. Такі історії завжди писалися розмовною мовою, і у них мешканець заходу країни впевнено і авторитетно втирав наївному східнякові щось водночас гротескне, страшне і кумедне. Твен перетворив це все на літературу, підкресливши комічний елемент. Він починає їздити країною і зустрічатися з читачами. І поволі стає популярним.

Перша книга подорожніх нотаток Твена “Невіглас за кордоном” розповідає про Європу саме у такій манері усної розповіді. Ця книга робить письменника справді відомим. Марк Твен, самовпевнений американець, який не комплексує перед величчю європейської культури. “Ми критичним оком оглядаємо сучасні та античні статуї у Флоренції, Римі, чи де ми їх там ще знаходимо, і хвалимо те, що нам подобається, а якщо нам не подобається, то ми відверто заявляємо, що на наш смак фігурки дерев'яних індіанців чи американські сигари набагато кращі”. Марк Твен зневажає монархів, царів та імперіалістів. Сем Клеменс був приємно вражений, коли англійський король, німецький кайзер або цар прагнули з ним познайомитися.

Те, що Марк Твен, сучасник Льва Толстого та Генрі Джеймса, теж колись писатиме романи, зовсім не було очевидним. Його перша спроба “Золота ера”, де він виступив лише спів­автором, виникла завдяки цілком спонтанній домовленості за кавою. На той момент Сем Клеменс уже одружився із Олівією Ланґдон, донькою багатія, тепер він належав до еліти суспільства і жив у фантастично гарній віллі у Коннектикуті.

Клеменс писав своїй дружині зворушливі любовні листи, а після смерті почалася літературознавча дискусія довкола питання, яким саме чином позначився “цивілізаторський” вплив Олівії на творчість Марка Твена – негативно чи, навпаки, позитивно. “Цивілізований” Клеменс відправив Твена на Міссісіпі, у місця свого дитинства, щоб той написав “Пригоди Тома Соєра”, пояснюючи всім і кожному, що це буде книга тільки для дорослих. А згодом у передмові він напише, що це текст “насамперед для розваги хлопчиків та дівчаток”. Мабуть, ніхто з них двох, ні містер Клеменс, ні Марк Твен, не знали тоді, що ця книга стане революцією в історії дитячої літератури. Адже ця історія нагадуватиме дорослим про те, що і вони колись були дітьми. А “Пригоди Гекльберрі Фінна”, продовження пригод Тома Соєра, – це й справді не дитяча книга, а квінтесенція усієї творчості письменника, як формально, так і за змістом. Адже мова Гека Фінна вільна від будь-яких конвенцій.

Численні діалекти

“У цій книзі персонажі розмовляють кількома діалектами, – не раз наголошував Марк Твен. – Негритянським діалектом Міссурі, найекстремальнішим із діалектів південних штатів, і ще кількома іншими”.

Якби не було книги про Гекльберрі Фінна, то Селінджер не зміг би написати “Над прірвою в житі”. З точки зору форми книга “Пригоди Гекльберрі Фінна” у 1884 році запустила ракету американського модернізму. Ясна річ, у перекладі це новаторство, особливо у плані мовних експериментів, побачити не вдається, але якщо абстрагуватися від втрат, неминучих у кожному перекладі, то з точки зору плавності потік тексту не поступається течії Міссісіпі.

Але якщо пригоди Тома Соєра від пригод Гекльберрі Фінна відділяє прірва, така ж велетенська прірва розділяє і самих цих персонажів. У неподібності поміж неосвіченим, наївним, але загалом добрим Геком і все більш неприємним, егоцентричним, а іноді й просто садистом Томом можна побачити віддзеркалення вічної супе­речки Марка Твена і Сема Клеменса. Як на сторінках книг чиста душа змагається з хитрістю, так у житті безкомпромісний мораліст виступає проти готового до будь-яких компромісів кар'єриста. Гек Фінн допомагає рабові Джиму втекти, а Том Соєр перетворює Джима на маріонетку, яка не має нічого спільного з вільним “нецивілізованим” життям Гека Фінна на берегах Міссісіпі, зате асоціюється зі злочинністю на тих самих берегах. Книга “Пригоди Гекльберрі Фінна” насправді розповідає наскрізь трагічну історію і допомагає зрозуміти, чому два всесвітньо відомих у літературі трагіки Ернест Гемінґвей та Вільям Фолкнер обрали своїм кумиром саме коміка Марка Твена.

Зрілі роки життя містер Клеменс і Марк Твен провели у сутінках песимізму і ненависті до життя, на боці добровільно обраного, але нелюбого Тома Соєра і без Гека Фінна, намагання оживити якого у кількох оповіданнях не мали особливого успіху. Останній текст, написаний Марком Твеном, існує у 44 версіях – не більше і не менше. Цей текст розповідає про чорта. “Усе це сон, гротескний і дурнуватий сон, – так висловлюється письменник у цьому тексті під назвою “Таємничий незнайомець”. – Окрім тебе, ніщо не існує. А ти сам – лише думка, безглузда і бездомна ідея, яка мандрує світом, самотньо переміщається з місця на місце у порожній вічності”.

 Олена Паровська