Каннський фестиваль наблизився до свого завершення. Залишилося подивитися ще кілька фільмів та дізнатися імена переможців

Жорстока картина, без лаку та буферних зон, сконструйована із головної історії та історій (наприклад, у фільм включені дві новели часів ІІ Світової війни), ніяк сюжетно не пов’язаних з основною дією. Для того, щоб знати, чому ми такими стали, потрібно знати, якими ми були”, – вважає  Сергій Лозниця. Режисер не залишає глядачам ані надії, ані ілюзії. Проте створює враження сильного кіно, яке подекуди грішить незначними сюжетними провалами. Утім, їх компенсують чудові діалоги та блискуча операторська робота (над картиною працював румунський оператор Олег Муту, що зняв також “4 місяці,

3 тижні та 2 дні”, які здобули “Золоту пальмову гілку” Канн). У конкурсі стрічка виглядає більш ніж достойно, і наразі є одним із найцікавіших фільмів конкурсної програми, таким, що зачіпає за живе.

Прем’єру, що відбулася пізно ввечері в театрі Люм’єр, відвідав міністр культури України Михайло Кулиняк.  “Сьогодні ми переживаємо подію радісну й хвилюючу: український фільм увійшов до основної конкурсної програми законодавця світової кіномоди – Каннського фестивалю. Як міністр, обіцяю, що держава й надалі створюватиме необхідні умови для повноцінного розвитку національного кінопроцесу. Зараз наше міністерство розглядає можливість підтримки картини “Щастя моє” у прокаті, щоб фільм, який уперше вивів Україну на червону доріжку найпрестижнішого кіноогляду світу, побачила максимальна кількість глядачів”, – йдеться на офіційному сайті міністерства. Проте усі обіцянки про державну допомогу наразі залишаються у минулому часі. Поживемо – побачимо.

Прем’єру відвідали “місіс світу” Камалія, яка своїм проходом внесла дещицю гумору і виглядала у короні не надто доречною на тлі похмурих російських пейзажів (щоправда, фільм знімали в Україні). Легко собі уявити, що думав той нещасний глядач, який сидів відразу за нашою місіс. Також на прем’єрі були телеведуча Катя Осадча,  письменник Пауло Коельо. Прийшов подивитися на роботу свого “конкурента” французький класик Бертран Таверньє, який кілька днів до того показав у конкурсі картину “Принцеса Монпансьє”.
  Уперше в каннському конкурсі взяла участь і картина з республіки Чад, профінансована, утім, Францією. “Людина, яка кричить” Махамета Салеха Харуна звертається до тем громадянської війни в Чаді й стосунків батька та сина.

 Шістдесятирічний Адам – інструктор із плавання в розкішному готелі у Нджамені. Після того, як готель купують нові власники, він змушений поступитися своїм місцем синові Абделеві. Адам важко переживає  цю ситуацію, яку сприймає як соціальну несправедливість. У цей час уряд закликає населення до військового повстання.

“Це фільм не про війну, а про тих, хто став її жертвою, про людей, які відчували, що вони втрачають контроль над власною долею... Я врятувався після громадянської війни в Чаді і дещо про це знаю”, – говорить Махамет Салех Харун. Режисер дійсно був на цій війні: він пережив її в Чаді у 1980 році, був важко поранений, а потім ще раз, через 26 років, під час зйомок фільмів “Daratt” у 2006-му та “Expectatіons”  у 2008-му.

Фільм непоганий, проте надто відчувається у ньому французький вплив – історію “причесали” і дещо вихолостили.

“Я кажу собі, що потрібно бути великим мрійником, щоб продовжувати знімати кіно у державах, які не фінансують місцеве кіновиробництво, в яких закривають кінозали”, – говорить режисер. Щось нам  нагадує, чи не так?

В іншому, менш парадному залі, показував нову стрічку Отар Іоселіані “Шантрапа”, до створення якого також, як і до створення картини Сергія Лозниці, причетна SOTA Cinema Group. Перед показом
Іоселіані промовив кілька не надто приємних слів на адресу Т’єррі Фремо, арт-директора Канн через те, що його стрічка не потрапила до основного конкурсу. На прем’єрі, зокрема, був і актор Богдан Ступка, який виконав у фільмі одну з ролей. Проте він лише промайнув на кілька секунд (на прем’єрі, на щастя, а не у фільмі, і заховався в темряві залу). Докладніше про фільм – у розмові з Отаром Іоселіані, яку читайте у найближчих числах “Пошти”.

Проте повернемося до конкурсу. Після трагікомічного “Турне” Матьє Амальріка, вишуканої “Служниці” Іма Санг-су, блискучого “Іншого року” Майка Лі у Каннах стало холодно.
Ні, погода якраз поліпшилася, і тепер на Круазетт по-звичному тепло й сонячно. Проте конкурсні картини одна за одною залишають дивне відчуття холодного розрахунку та порожнечі.

Ті, від кого очікувалося найбільше, найбільше і розчаровують. Такеші Кітано після трьох автобіографічних фільмів знову поринув у кривавий світ  якудзи. Його “Outrage” (“Наруга”) – жорстокий детектив про постійну війну між кланами якудзи, що наводять жах на Японію. Як і в більшості своїх фільмів, головну роль виконує сам Кітано. Цього разу  його герой Отомо повинен за наказом свого клану знищити одного з найстаріших його членів. Саме цей жанр багато в чому допоміг режисерові здобути світову славу: “Я знімаю насильство так, що глядач сам відчуває реальний біль”, – говорить режисер.
Проте дієслово “відчуває” варто було б використати у минулому часі. “Я не виходив за межі жанру, але додав кілька несподіваних елементів у сценарій, – говорить Кітано. – Я також спробував знайти нові способи показу насильства й убивств”. Виглядає, що він надто зосередився саме на цьому аспекті і, крім насильства, у картині немає нічого. Недаремно вона посідає найнижчу сходинку у фестивальному рейтингу.

Проте стрічка мексиканця Алехандро Гонсалеса Іньяріту “Краса”, яка посіла другу сходинку (відразу за Майком Лі), залишає подвійне враження. З одного боку, знята вона досконало. Геніально дав раду зі своєю роллю Гав’єр Бардем (мабуть, саме він є головним претендентом на найкращу чоловічу роль, тим більше, що акторові не вперше здобувати найвищі нагороди за ролі смертельно хворих героїв). Проте до історії про люблячого батька, який, утім, знаходиться десь на соціальному маргінесі, Гонсалес Іньяріту, що перебрався із Мексики до Голлівуду, додав ще й купу “соціалки”. Тут і рабська праця китайців, і нелегальні іммігранти із Сенегалу, і спроби не надто чистого на руку головного героя Убала якось допомогти скривдженим та знедоленим. 

Геніальна зйомка у серці Барселони, незнайомої туристам, без сумніву чудовий актор, кілька видатних сцен. Проте у підсумку – глянсова порожнеча. Якби Іньяріту, який уперше у своїй кар’єрі відмовився від послуг сценариста Гільєрмо Арріаги і сам написав сценарій, не забракло духу обмежитися родинними справами Убала, який намагається знайти спокій, захистити своїх дітей і врятувати самого себе, вийшла б картина, гідна “Золотої пальмової гілки”. Але із прохідних дворів Барселони надто сильно тхне кон’юнктурою. До речі, у Каннах, виглядає, стає можливим показувати картини із свідомими граматичними помилками у назвах: минулого року це були “Inglourious Basterds”, цього – “Biutiful”.

Надто “прилизаний” урок толерантності дав у Каннах і інший конкурсант – Ксав’є Бовуа у картині “Люди та боги”. Йдеться у картині про групу монахів, яких захопили у заручники ісламські терористи. Фільм засновано на реальній історії, і справа про вбивство монахів досі не закрита. “Сьогодні ми маємо можливість спостерігати, як релігію використовують політики у своїх хибних цілях, зокрема, на прикладі мусульманської чадри. Тоді як у країні є так багато важливих проблем. У мене є друзі мусульмани, і я знаю, як вони втомилися від порожніх розмов та від відчуття себе вигнанцями”, – говорить режисер і знімає дуже культурний, толерантний фільм із чудовими акторськими роботами, проте в його трагічній історії надто багато політкоректності.

Також про нелегалів, корупцію, які перетинаються із приватними драмами, йдеться у стрічці Даніеле Лучетті “Наше життя”. Таке враження, що Каннський фестиваль перетворився на огляд картин про нелегальну імміграцію та соціальну несправедливість, не надто переймаючись якістю показаних картин.

В “Особливому погляді” справи кращі. Зокрема, саме тут показали “Фільм соціалізм” класика та бунтівника Жана-Люка Годара. Вже перші рекламні ролики фільму, які з’явилися рік тому в інтернеті, дуже інтригували. Останні кілька тижнів у багатьох анонсах можна побачити фільм повністю, проте у прискореному темпі (цей прийом уже використав Браян Де Пальма для “Femme Fatale”), у той час як у титрах миготять написи: “Речі. Золото. Негідники. Історії. Тварини. Діти. Легенди”.

“Fіlm Socіalіsme” є колажем, у якому мова йде насамперед  про політику, про Європу, Близький Схід, девізи Французької Республіки... Жан-Люк Годар говорить, що його фільм – це симфонія у трьох частинах. Перша частина – круїз по Середземному морю, у якому беруть участь різні люди: філософ, посол з Палестини, американська співачка, колишній військовий злочинець, подвійний агент тощо. При цьому те, що показується на екрані, досить сильно відрізняється від тексту за кадром. Друга частина – судовий процес, на якому діти жадають від своїх батьків пояснити їм, що таке воля, рівність і братерство. Нарешті у третій частині розповідається шість історій (Єгипет, Палестина, Одеса, Еллада, Неаполь і Барселона). Від “Notre Musіque” (2004 р.) фільми Годара не показували в основній програмі Каннського фестивалю.

Що стосується позаконкурсної програми та паралельних секцій, то тут потішили насамперед дві роботи: “Тамара Дрю” Стівена Фрірза та “Стоун у вигнанні” Стівена Каяка.

Фрірз, вишуканий майстер любовної інтриги та костюмованих драм, цього разу запропонував просту історію, що відбувається у наші дні. Зробив він її надзвичайно дотепно. По суті класична комедія ситуацій розіграна як по нотах, а всі її випадковості, що рухають сюжет, допасовані ідеально. “Фільм не бере участі у конкурсній програмі через дуже просту причину: я не хочу програти і сумувати з цього приводу”, – говорить Фрірз.

“Стоун у вигнанні” – невеличка документальна картина, яка розповідає про шість місяців, які легендарна група провела на півдні Франції, зовсім недалеко від Канн. Принадами стрічки стали цікавий монтаж та те, що її представляв сам Мік Джаґґер. Скласти йому конкуренцію намагалися Ванесса Параді та Джонні Депп, які приїхали у Канни на вечірку Шанель. Проте вдалося їм це лише частково.
Журі майже закінчило роботу. Сьогодні увечері оголосять переможця програми “Особливий погляд”, а завтра – володаря “Золотої пальмової гілки”. А разом з цим розв’яжуться каннські інтриги, спростують або підтвердять чутки, і ми дізнаємося, чи стане щастя українським.