Остап Костюк, очільник “Етноклубу набутків”  про пошану до традицій і пошук нового

Віднедавна при МО “Дзи­ґа” розпочав свою діяльність “Етноклуб набутків”. Схоже, тепер не лише львівські джазомани матимуть свою постійну адресу (джазовий клуб на Вірменській, 35, успішно функціонує вже понад рік), але й поціновувачі фолку, етно, world music – нова й водночас стара як світ течія знову набирає особливої популярності.

Сьогодні в “Етноклубі” – відома київська банда “Toporkestra” із програмою “BalkAn-BalagAn” – бессарабський, турецький і балканський стилі тут перемішуються з коломийками, шлягерами совдепу та пісенними “понтами”... А перед черговими відвідинами Вірменської розмовляємо про зародження та перші набутки “Етноклубу” із його головою Остапом Костюком:

– Офіційно “Етноклуб набутків” існує з 6 квітня цього року. Щоправда, ми збиралися ще раніше, робили таку собі установчу зустріч, на якій представили ідею створення проекту. Тоді прийшло досить багато людей і ми навіть хотіли відразу оголосити про початок діяльності “Етноклубу”, але це було в час Великого посту, тому ми вирішили дочекатися Великодня, а тоді вже зробити офіційне відкриття.

Серед засновників, окрім мене, є Юрко ВовкоГон з МО “Дзиґа”, Ростик Татомир, Іван Огар і Любомир Іщук з фолькбенду “Бурдон”, Уляна Горбачевська з “Майстерні пісні” та Олег Гнатів, продюсер гурту “Перкалаба”.

Про створення клубу мріяли давно, адже Львову бракувало осередку, де можна було б презентувати саме етнічний аспект музичної культури. Природно, що цей задум реалізували саме в “Дзизі”: тут є великий інформаційний та людський ресурси, це серйозний, потужний мистецький центр, і, відповідно, коли ми принесли цю ідею сюди, то багато часу для організації не знадобилося.

– Якою є головна мета “Етноклубу”?

– Безумовно, це творення середовища. Тому що насправді дуже багато людей працюють у напрямі етномузики, але через брак комунікації вони не можуть себе показати, про щось домовитися, щось організувати. Ми хочемо, щоб “Етноклуб” був тим місцем, де  шляхи музикантів перетиналися б. Маємо намір згодом створити “карту” етногуртів України, а також сусідніх країн, зокрема, Польщі, Угорщини. Тих гуртів, яких ми зможемо запрошувати до нас. Ми вже маємо деякі контакти. Цією картою можна допомогти багатьом музикантам.

Наприклад, дуже часто буває так, що якийсь конкретний український колектив їде на фестиваль за кордон, залишає там інформацію про себе, і пізніше навряд чи організатори цього фестивалю спеціально будуть шукати ще когось нового з України, а запрошуватимуть лише цей гурт. А коли вони звернуться до нас – нічого шукати вже не потрібно, бо ми зможемо відразу запропонувати ціле суцвіття етногуртів, з якого можна вибрати те, що найбільше пасує для того чи іншого заходу. Це буде дуже зручно для всіх.

– Яким, на Вашу думку, повинен бути “Етноклуб”?

– Передовсім мистецькою асоціацією. Традиційна музика – це замкнуте явище. Вона є прикладною за своїм характером, тобто служить певному ритуалу, дійству, ситуації, діяльності. Наприклад, пастухи в горах мають свої мелодії і сигнали, які використовують. А ми не пастухи, ми живемо в місті, але хочемо налагодити і зберегти стосунок до цієї традиції. Як це зробити? Тільки через мистецтво. Бо ж традиція – це вже мистецька форма, дуже цікава, зі структурою, що творилася віками, – нам у ній не треба нічого змінювати, а лишень змістити акцент з прикладного на мистецький. Це дозволить не лише сприймати і вивчати, але й вдосконалювати, тобто не зупинятися, розвивати, а, відповідно, не дати законсервувати цю музику, адаптувати її, щоб вона далі жила.

По-друге, має бути школа. Школа в значенні традиційному, що включає в себе не лише навчання, а цілий комплекс взаємин. Народна музика має свої закони, свої нюанси, які ззовні зрозуміти дуже складно, тому потрібно вчитися пізнавати її зсередини, долучатися до неї. З іншого боку, традиція – це не матеріальні залишки і не стереотипи. Маю дуже простий приклад. Після чергового концерту капели “Бай”, в якій я беру участь, до мене підійшла жінка і спитала: чому в нашому інструментальному складі є баян, якщо колись у гуцульській музиці його не було? Ну, звичайно, що його не було, але справа не в тому. Гуцули зараз свою музику навіть на саксофоні грають чи на трубі. І дуже добре грають. Традиція – це дух, певний творчий креатив, спосіб мислення, який породжує зовсім інше трактування інструмента, в цьому випадку баяна. На ньому виконують вже зовсім іншу музику, яка в ньому породжує, відповідно, зовсім інше звучання. Для мене важлива не достовірність подачі, хоча це також добре, гарно і цікаво, важлива людина і той мистецький закон, який негласно диктує, чому має бути саме таке виконання, а не інакше.

Ми плануємо проводити майстер-класи. Є можливість навіть знайти вчителів із якогось народного інструмента, якщо цікавить етнічний аспект, якийсь певний спосіб гри. Будемо організовувати спільні музикування. Етноклуб повинен стати мистецькою майстернею.

Третій бік клубу – презентативний. Ми знаємо, що в Західній Україні музична традиція збереглася дуже добре, і, відповідно, маємо амбіції презентувати насамперед західноукраїнську музику, і таким чином бути одними із найцікавіших осередків традиційної музики в регіоні. Йдеться не стільки про популяризацію, скільки про тих людей, які вже працюють, про їх вдосконалення. Ми хочемо, щоб музиканти розуміли, що спільні великі проекти робити не так складно, як здається. Хоча це буде ще простіше, якщо ми будемо об’єднуватися.

– Чи “Етноклуб” вже налагодив зв’язки з іншими осередками в Україні?

– Поки що ні, але це в планах. В Україні є кілька цікавих осередків, подібних до нашого. Думаю, що спершу налагодимо контакти з київським. Зараз ми намагаємося створити схему, за якою можна буде співпрацювати з людьми, які до нас приїжджають. Це передусім складно фінансово, оскільки в нас немає матеріального ресурсу, ми існуємо із членських внесків.

– Ви плануєте презентувати лише традиційних виконавців?

– Ні нас також цікавить синтез, ф’южн. Потрібно лише задати правильні пріоритети. Для нас основними критеріями підбору музикантів є традиція і мистецтво. Я вважаю, що традиція є тим джерелом, яке може породжувати дуже багато форм. Важливо, щоб цю музику використовували не цитатним способом, а щоб сприймали як засіб, імпульс до творчості. Традиційна музика не є авторською. Вона – як ріка, за якою ми повинні спостерігати і аналізувати, куди вона тече. Традиційний музикант колись більше прислухався до музики, що його оточувала, і до того, що йому кажуть. Бо в сучасному мистецтві ми часто займаємося препаруванням традиції, ми працюємо з ефектами, з певним форматом, маючи лише слабке уявлення про те, як треба творити, а не глибинні знання про те, як це робити правильно.

Не хотілося б також мати справу із сухими еfтнографічними демонстраціями. Мені, наприклад, нецікаво працювати з людьми, які, грубо кажучи, дістають матеріал з каталогів, стараються виконати його максимально точно до того, як це було колись, але не вкладають у це душі, не переживають, не перепускають через себе все те, що показують людям.

Важливо усвідомити, чому і для чого робиться та чи інша справа, і не в той спосіб, щоб читати книжки і проводити семінари, а в той, щоби показати живу традицію, живий стосунок людей з людьми.

– Чи “Етноклуб” планує проводити експедиційні поїздки?

– Я б не хотів цього наразі афішувати, але таку рубрику ми також плануємо. Найближчим часом хочемо організувати виїзд виїзд на Гуцульщину до танцювальних родин Іллюків та Ванджураків з присілка Віпче с. Верховини. Це дуже цікавий присілок, високо в горах, де ми будемо жити, переймати традицію танцю, музикувати, робити спільні мистецькі вечори. Має бути цікаво. В такий спосіб люди зможуть пізнавати культуру не ззовні, а шляхом входження в неї, її бачення зсередини.

– Зараз проводять дуже багато різних етнофестивалів. Фактично, вони певним чином втілюють у життя задуми “Етноклубу”…

– На жаль, більшість таких заходів не дбають про показ справжньої народної музики. Фестиваль не вчить слухача, не проводить жодної просвітницької діяльності, а чинить по-споживацьки, представляючи усе те, що буде цікавим і на що буде попит. Це різні ярмарки, фольклорна “попса” тощо. Етномузична культура фестивалів постає зараз зовсім не такою, якою вона є насправді, – це, фактично, та ж шароварщина, таке собі фестивальне гоп-ца-ца. Насправді у народній музиці нічого подібного немає, вона в багатьох аспектах є дуже глибокою, просто її треба пізнавати і вчити інших розуміти її. Гарний фестиваль повинен дбати про виховання слухача. Звичайно, тут присутній суб’єктивний момент, оскільки організацією займаються окремі люди, але цей суб’єктивізм має брати свій початок не з прагнення до заробітку, а з любові до музики – інакше не можна.

– Які концерти вже були організовані і які планує на майбутнє “Етноклуб”?

– Ми вже провели кілька концертів: виступи гуртів “Бурдон” та “Люди добрі”, капели “Бай”. Якогось разу наша зустріч складалася з трьох частин: спочатку був майстер-клас із гри на дримбі, потім – виступ гурту “Татош банда”, а на завершення усі мали можливість подивитися фільм режисера Тоні Гатліфа “Latcho drom!” про мандри циган з Індії до Іспанії.

Майстер-клас, щоправда, не дуже вдався, бо поки що немає інструментів для людей.

На 18 травня маємо запланований балканський вечір з київським колективом “Топоркестра”, а 25 травня актори  Театру ім. Леся Курбаса виступатимуть з цікавим музично-театральним дійством. Детальніше про програму на травень можна прочитати на сайті МО “Дзиґа”.

Розмовляла
Христина Ізотова