У Каннах рахують гроші та воюють з Берлусконі

“Гроші ніколи не сплять” – ця знаменита фраза Гордона Гекко із “Волл-стрит” 1987 року стала підзаголовком сиквелу – “Волл-стрит” 2010-го. Не сплять не тільки гроші, але й Канни, де триває фестиваль у звиклому для нього ритмі – цілодобово, з шиком, голлівудськими зірками та цікавим артхаузним кіно.

Що стосується Голлівуду, то давши Круазетт пару днів перепочинку, він повернувся із Олівером Стоуном та його довгоочікуваним продовженням історії про нью-йоркських брокерів. Він привіз у Канни Майкла Дугласа, Джоша Броліна, Френка Лангеллу та новоспечену зірку Керрі Малліган. Ця 25-річна британська актриса за останні рік зробила карколомну кар’єру: почавши зніматися у 2005 році, вона отримала оскарівську номінацію за “Виховання почуттів” та опинилася на червоній доріжці Каннського фестивалю. Отже, роль доньки Гордона Гекко остаточно закріпила за нею статус зірки.

Що стосується зірок старих та перевірених, то вони зовсім не втратили свого шарму: Майкл Дуглас і його Гекко, звичайно, постаріли від 1987 року, проте їх сила, привабливість та вміння тримати аудиторію залізною рукою та оксамитовим голосом залишилися при них. Проте один із журналістів якось із затримкою привітав Дугласа із 65-річчям (актор відсвяткував свій день народження 25 вересня). Дуглас відповів: “Дякую, що нагадали мені про мій вік. У Голлівуді все менше шансів отримати роль. Проте з’являється все більше шансів грати значно цікавіші ролі у незалежному кіно”.

Щодо Олівера Стоуна, то він, син біржевого брокера, знає про Волл-стрит багато. Шанувальник Че Гевари та Уго Чавеса він вважає: “Я не знаю, чи доброю є капіталістична система. Мені хотілося б значно серйозніших реформ. Коли у 1987 році вийшов перший фільм “Волл-стрит”, я думав, що капіталізм  зміниться на краще, однак за двадцять останніх років сталося навпаки. Сьогодні збагатитися можуть лише великі компанії”. На запитання про те, чи навіяний образ Гекко спогадами про батька, режисер відповів: “Мій батько не був схожим на Гордона Гекко. Він писав статті, погано розумівся на інформатиці, але головне – був дуже чесним. Для нього клієнт завжди був на першому місці. Але часи міняються, і на перший план виходять такі, як Гекко”.

Проте наразі у Каннах на перше місце вийшло добре кіно: два фільми конкурсної програми, показані у перші дні, виявилися дуже різними, проте однаково цікавими.
Стартував конкурс зі стрічки знаменитого французького актора Матьє Амальріка. Його “Турне” – один із чотирьох французьких фільмів фестивалю і четверта режисерська робота Амальріка. Амальрік у власному фільмі грає колишнього телеведучого, а нині продюсера кабаре “Новий бурлеск”, який возить по усій країні стриптизерок, що танцюють у кулі, поїдають долари, витягують з дупи шнурочки та роблять інші неймовірні речі. Проте головному герою із шоу не щастить: його добре приймають у провінції, але не пускають до столиці. Герой Амальріка – типовий сучасний невдаха, який не любить себе, своє життя, а відтак не може налагодити стосунки ані з дітьми, ані з колишніми колегами.

Проте цей сумний і дуже реалістично відзнятий бік рясно приправлений барвистим балаганом, який приносить гумор, розфарбовує сіру реальність всіма кольорами веселки, проте повністю вилучає пафос та надрив, яким останнім часом надто часто грішать європейські фестивальні стрічки.

Фільм Амальріка та його героїв можна порівняти із плакатами та картинами Тулуза Лотрека: він сміється над світом, про який розповідає, і водночас милується ним, співчуває йому. Картина вже отримала від французької преси відразу дві пальмові гілки, що дозволило їй очолити рейтинг. Проте, виглядає, це зовсім не хвилювало ані режисера, ані його “дівчаток”, які у повному складі прибули на фестиваль: вони танцювали канкан на червоних сходах і почувалися прекрасно.

Ще одна сильна  конкурсна картина такого успіху чомусь не мала. Перший повнометражний фільм корейського режисера Іма Санг-су “Служниця” став римейком показаного у програмі “Каннська класика” 2008 року картини Hanyo, яку зняв у 1960-му Кі Янг Кім. Роль служниці зіграла Джеон Доеон, яка здобула нагороду за найкращу жіночу роль у 2007 році за “Таємне світло”. “Служниця” – еротичний трилер із банальним сюжетом про спокусу та помсту. Проте знятий так добре, що атмосфера тривожного очікування, яку режисер створює не гірше, ніж головний майстер саспенсу Гічкок, розчиняється у красі кожного кадру.

Не обійшлося, як водиться, без скандалу. Кіносатира Сабіни Гуццанті “Італія, що тремтить” змусила італійський уряд оголосити фестивалю бойкот. Справа у тому, що фільм Гуццанті є політичним памфлетом у дусі Майкла Мура, де стверджується, що італійський уряд не вжив жодних заходів з евакуації мешканців міста Л’Аквіла напередодні землетрусу 2009 року, а Сільвіо Берлусконі використав природну катастрофу, в якій загинуло 308 осіб, а 50 тисяч стали безпритульними, для підняття власного рейтингу. “Я, як і Майкл Мур, знімаю кіно, а не веду документальні розслідування. Я намагаюся зрозуміти, що відбулося насправді. Я намагаюся бути об’єктивною, проте маю і власну точку зору, – пояснила режисер. – Мешканці боялися давати інтерв’ю, журналісти також, і це свідчить, що Італія не є вільною країною”.

Пікантності скандалу додає той факт, що Cабіна Гуццанті – донька ультраправого публіциста Паоло Гуццанті, запеклого прихильника Берлусконі. Арт-директор фестивалю Тьєррі Фремо пояснив, що організатори не хочуть полемізувати з італійським урядом: “Ми маємо повне право показувати ті фільми, які нам подобаються”. Автор конкурсного італійського фільму “Наше життя” Данієль Лучетті прокоментував ситуацію так: “Мене не цікавлять бойкоти чиновників. Я є вільним художником і не збираюся на них зважати”.
Показав свою нові картину і найстарший режисер світу – 101-річний Маноель де Олівейра. Він повернувся у Канни після того, як у 2008 році фестиваль з великим розмахом відзначав його сторіччя. Стрічка “Таємна історія Анжеліки” – картина, знята майстром старого кіно. Проте великим майстром.

Звичайно, розв’язалася  і найбільша гламурна загадка фестивалю: хто зробив сукню для Кейт Бланшетт? Виявляється, актриса одягнула її на відкриття фестивалю в пам’ять про британського дизайнера Александра Макквіна, шанувальницею якого вона була. Кутюр’є зробив цю сукню спеціально для неї незадовго до свого самогубства 11 лютого 2010 року. “Я буду щасливим лише тоді, коли перестану займатися модою, а перестану я нею займатися лише тоді, коли буду щасливим”, – сказав якось дизайнер. Мабуть, побачивши Кейт Бланшетт у неймовірній сукні на червоних сходах, він міг би відчути себе щасливим. Принаймні гордим.

Як відомо, Канни не обходяться без іменитих гостей, що мають мінімальний стосунок до фестивалю як такого. Зокрема, завсідником Канн є французький письменник Фредерік Бегбедер. Організатори вирішили запитати у своїх гостей, який фільм змінив їх життя. Бегбедер відповів: “Солодке життя” Фелліні: “Мені було 13 років. Саме тоді я зрозумів, що кіно не є тільки деструктивним. Завдяки Фелліні я зрозумів, що кіно може бути поетичним, як література або музика. “Солодке життя” досі є моїм мистецьким алібі”. Знаний кінокритик Елізабет Кін  вважає, що її життя змінив фільм Вуді Аллена “Мангеттен”: “Я подивилася його у 17 років. “Мангеттен” – це ніби паломництво у сади дитинства, це фільм, що став кінцем часів класичного кіно”.

Про те, що Вуді Аллен привіз у Канни цього разу, чи зможе його нова картина змінити ще чиєсь життя, а також про те, що діялося на український вечірці – у четвер.