Михайло Маркович, меценат, про своє лемківське коріння, мистецькі уподобання та сучасну українську культуру

Нещодавно Україну і, зокрема, Львів укотре відвідав німецький лікар українського походження Михайло Маркович. Добре відомий тут передовсім як меценат, фундатор пам'ятників Іванові Трушу та Никифору Дровняку, пан Маркович поділився з "Поштою" мріями, історіями та новими проектами, найцікавішим і найактуальнішим з яких є видання збірки поезій БогданаІгоря Антонича.

- Львівська міська рада наважилася нарешті оголосити конкурс на проект пам'ятника Антоничеві, але журі не вибрало жодного. Сказали, що не доріс ще ніхто до рівня Антонича. Я не знаю, може, ще не народилась така людина, може, в Україні ніхто не в силі це зробити? То що, це має бути митець з Парагваю або Чилі? Не розумію цього, але усвідомлюю одне: досі нічого ще не зроблено. Я не чекав жодної допомоги з боку міської адміністрації, був готовий встановлювати пам'ятник власними силами, але коли мені там сказали, що бачать це поіншому, наші дороги розійшлися. Також маю власні естетичні уявлення, я бачив пам'ятник посвоєму, і якщо хтось зі мною не згоден - не проблема, кожен має право на власну думку. Головне - кінцевий результат.

- Так, ми випустили збірку поезій у видавництві "Растр7". Упорядкував збірку відомий львівський поет Назар Федорак, за що йому велика подяка. Ми не претендуємо змагатися із недавно випущеним повним зібранням творів Антонича. Наша збірка "Звеличую стокрот весну", присвячена століттю від дня народження одного з найвизначніших поетів української культури, є більш інтимною, невеличкою, такою, щоб кожен, взявши її в руки, не захотів з нею розлучатись, відчув її щирість і тепло, відчув її своєю.

Оригінальність цієї збірки ще й у тому, що вона оформлена картинами художника Никифора Дровняка, котрий, як і Богдан­Ігор Антонич і, зрештою, як і я, походить з Лемківщини.

- Мої батьки, українці, намагалися дати своїм дітям кращу освіту, ніж мали самі. Наш дім був заповнений книгами. Мій старший брат навчався у дуже престижній польській мистецькій школі, через це в нас було багато книжок про мистецтво. Я почав ними цікавитися, а потім захопився і українським малярством. Але інформації про українське мистецтво було дуже мало, відомості, що надходили про нього, були вельми скупими. Уже згодом, коли потрапив до Німеччини, почав читати різноманітні журнали з питань колекціонерства. Я зауважив, що продається багато українського малярства, згодом придбав кілька картин, і так почала розвиватися моя "хвороба". Майже щомісяця їздив до Кракова, Варшави, Відня, Парижа, де маю багато знайомих, котрі слідкують за мистецтвом. Так почалася моя колекція картин Труша. При нагоді, не маючи жодних особливих планів, купив і кілька картин Никифора.

- Дорога до моєї професії була досить не простою. Спочатку мріяв бути вчителем, згодом студіював в інституті фізкультури, потім вчився на біологічному факультеті. А пізніше вирішив, що треба серйозно зайнятися медициною. Шлях, звісно, був нелегким, але так у кожній роботі.

- Так сталося, що під час одного з перших моїх приїздів до Львова, коли ще був живим син видатного художника Роман Труш, я відвідав його з одним із львівських скульпторів і зародилася ідея - встановити пам'ятник Іванові Трушу. Той пам'ятник ми поставили на перехресті вулиці Паркової та Івана Франка. На мою думку, він вийшов чудовим, але те, в якому оточенні він стоїть зараз, - це жахливо! Не знаю, яка причина того, що він опинився наче на смітнику. Для прикладу, я дивився на пам'ятник Шевченкові у Варшаві, там якось зовсім інший порядок біля нього, а тут ситуація просто ганебна! Не знаю, можливо люди не цінують того, що отримали задурно, чи просто байдужі до своєї культури, чи це, можливо, моя вразливість на такі речі вже стала якоюсь хворобливою, але вважаю, що безпосереднє оточення пам'ятника Трушу сьогодні - це скандал. Я зробив те, що вважав за потрібне, і не очікую за це подяки. А людям вже вирішувати, як це приймати.

- Не дуже добре зорієнтований у всіх проблемах львівського культурного життя та й не звик займатися критикою. Можу тільки сказати, що є багато доброго, але є ще речі, над якими треба дуже активно працювати, змінювати їх. І скільки б не зробила Україна, потреби сьогодні будуть набагато більшими.

- Переважно показую українське малярство у провінційному німецькому містечку Дюрені, де вже давно мешкаю. Приїжджають художники, виставляємо їхні картини, від часу до часу щось продаємо, і картини ці потім роками висять у німецьких оселях. Деякі сім'ї нашого містечка у своїх домівках мають до 30 картин українських художників.

- Нові імена з'являються постійно, я регулярно оглядаю каталоги українських митців, вишукую щось цікаве.

- Перспективними були всі митці, з якими я працював, - інакше не виникло б самої співпраці. А працював я з такими художниками, як Віктор Москалюк, Михайло Демцю, Борис Буряк, Сергій Міхновський, скульптор Василь Ярич, кераміст Королевич.

- Я не гордий, мене не так легко образити. Звичайно, я не буду нікого силувати щось робити, але завжди можна знайти шлях до творення чогось нового. Є ще багато талановитих художників, на яких чекають виставкові зали Берліна та інших європейських міст. Не припиню робити те, що мені подобається, те, що є корисним. Лишень маю надію, що люди навчаться цінувати свою культуру і будуть дбайливіше до неї ставитися.