Книжка року

До сторіччя одного із найвизначніших поетів ХХ століття БогданаІгоря Антонича видавництво "Літопис" випустило "Повне зібрання" його творів. Поклавши в основу книги першоджерела - прижиттєві публікації Антонича та його рукописи з фондів Львівської національної наукової бібліотеки України імені Василя Стефаника (мова йде не лише про поезію, а й прозу Антонича, його драматичні твори, переклади, статті, листи), упорядник зібрання - Данило Ільницький - також поклав за мету збагатити книгу влучними коментарями, публікацією особистих документів Антонича, його чернетками, що дозволяють краще зрозуміти внутрішній світ цього поета, а також презентувати усі відомі на сьогодні світлини Антонича й інше. Ця книга, передмову до якої написав доктор філологічних наук, антоничезнавець Микола Ільницький, є на нині першим таким (за наповненням) академічним виданням, присвяченим БогдануІгорю Антоничу в нашій державі.

Виставка року

50 оригінальних творів видатної української художниці, лауреата Національної премії України імені Т. Шевченка Марії Приймаченко зі збірки столичного Музею українського народного декоративного мистецтва цього року вперше привезли до Львова, щоб укласти виставку в Національному музеї у Львові. І справа не в даті: цей рік, за рішенням ЮНЕСКО, визнано роком Марії Приймаченко, і не в указі Президента України, аби належно і в рідній державі відзначити століття цієї мисткині. А в тому, що вперше львів'яни, не виїжджаючи із рідного міста, могли милуватися оригіналами робіт художниці, чиєю творчістю захоплювалися Пабло Пікассо, Марк Шагал та інші видатні і звичайні люди, володарки поважних світових нагород, чиє ім'я не лише назване у "Всесвітній енциклопедії наївного мистецтва" (Бєлград, 1984), а й чия робота - як унікальне творіння митця першої величини - вміщена на обкладинці цієї книги.

Концерт року

Такого сузір'я імен на афішах Львів не бачив уже давно. Не зорепадом, а справжнім "парадом планет" можна сміливо назвати концерт пам'яті Ірини Маланюк, що відбувся 10 грудня в Концертному залі ім. С.Людкевича. Концерт такого рівня, якому можуть позаздрити й найвідоміші сцени світу, став справжньою подією року у місті. Під батутою "головного диригента країни" Володимира Сіренка Національна заслужена хорова капела "Думка", яку слушно впродовж десятиліть вважають кращим хоровим колективом України та Академічний симфонічний оркестр Львівської філармонії виконали "Реквієм" Джузеппе Верді. Не менш символічним виглядав і вибір солістів, адже жіночі партії виконали Вікторія Лук'янець (сопрано, на фото) та Зоряна Кушплер (мецосопрано) - дві українки, які, як і колись Ірина Маланюк, свою блискучу кар'єру сьогодні продовжують у Відні. До речі, обом ще пощастило спілкуватися із легендарною оперною дівою в останні роки її життя. Ірина Маланюк померла в лютому цього року - через місяць після того, як відзначила дев'яностоліття.

Фестиваль року

Напевно, "найтеплішою" культурною подією у Львові став перший не лише у нашому місті, а й в Україні фестиваль виготовлених вручну ляльок "Ляльковий світ" та однойменна виставка, яка працювала у Львівському палаці мистецтв. З ініціативи інформаційно­мистецького центру "365" в особі автора ідеї проекту фестивалю Ірини Сорокіної та його менеджера Ганни Гаврилів понад 50 художників - професіоналів та аматорів - зі Львова, Києва, Донецька, Дніпропетровська, Одеси, Харкова, Ужгорода, інших міст України, а також із російського Саратова запропонували до експозиції свої ляльки - шиті, плетені, мотані, виготовлені із пап'ємаше, кераміки, дерева тощо. Ляльки усміхнені, зніяковілі, засмучені, замріяні, хитрі... Ті, що пахнуть не лише сіном, а й шоколадом чи ванільним печивом, і ті, що не пахнуть ніяк... Лялькилюди, бабияги, зайчики, рибки, овечки та інші. Напоєний добротою людських рук світ дитинства чи ностальгії по ньому. Подія, якої відтепер чекатимуть не лише діти, а й дорослі.

Діагноз року

На 59му кінофестивалі Берлінале Україна - вперше за кілька останніх років після участі Степана Коваля, чий "Трамвай дев'ятий номер" приніс нам берлінське "срібло" - була репрезентована в конкурсі короткого метра стрічкою Мирослава Слабошпицького "Діагноз". Жорстка історія про юних київських наркоманів навіть змусила організаторів перед показом попередити людей, хворих на психічні розлади та епілепсію, залишити зал. Таких, на щастя, не було. Як і особливо захоплених картиною. Чимало критиків небезпідставно закидали "Діагнозу" кон'юнктурність, водночас відзначаючи як позитив сам факт участі України, де кіновиробництво розвинене ще вкрай слабо, у фестивалі такого рівня. Утім, фільму Слабошпицького не вдалося повторити ані прориву Коваля, ані успіху золотоносних "Подорожніх" Ігоря Стрембіцького в Каннах: український "Діагноз" так і залишився непідтвердженим. Тобто без нагород.

Відбір року

Безпрецедентний проект ініціювала компанія YouTube. На новоствореному каналі оголосили інтернет­конкурс до симфонічного оркестру, відбір учасників здійснювався лише в режимі онлайн. У конкурсі взяли участь більш як 3 тисячі відеороликів професійних виконавців та аматорів з 70 країн: від Азербайджану до Венесуели. Сімдесят переможців у складі "Симфонічного оркестру YouTube" дали вже живий, а не віртуальний концерт 15 квітня у ньюйоркському КарнегіГол. Приємно, що серед них опинився і представник України, скрипаль Вадим Борисов, концертмейстер Академічного симфонічного оркестру Національної філармонії України, котрий виборов це почесне право у запеклій музичній боротьбі.

Проект року

Бієнале експериментального текстилю давно вплелося однією із найяскравіших барв у строкатий килим художнього життя Львова. Відтепер вона називатиметься "Текстилізм". Перші шість виставок об'єднували експозицію спільною, як правило, доволі широкою темою, до якої кожен з учасників сам обирав матеріали. Цього разу все навпаки - організатори обмежили учасників матеріалом (ним став синтепон), а вже тема була довільною. Така зміна в межах текстильного експерименту виглядає дуже продуктивною: "матеріальні" обмеження привели до необхідності формальних та тематичних пошуків. Також цього року преміями відзначали насамперед молодих художників.

Тиждень року

"Тиждень актуального мистецтва" тривав уже вдруге і поєднав у своїх досить широких жанрових рамках відразу кілька видів сучасного мистецтва: живопис, інсталяції, перформенс, street art, відеоарт, медіа­проекти, відеозвук і так далі. Основним організатором "Тижня", як і минулого року, виступило мистецьке об'єднання "Дзиґа", а також Польський інститут, Центр міської історії Центрально­Східної Європи, Музей ідей, Інститут актуального мистецтва, ГО "Вірменська, 35", співорганізаторами стали Львівська міська рада, а також кілька галерей Львова, Києва, Харкова...

Загалом "Тиждень" минув ще більш насичено, ніж торік, а його напружений ритм засвідчив енергію, молодість і, звичайно, актуальність усього, що відбувалося. Не буде перебільшенням стверджувати, що цей захід став одним із найбільш актуальних та яскравих у художньому житті країни. Як відомо, актуальним завжди є й було відкриття нових територій. Цього року такою територією стала "Фабрика повидла". Підприємство, що колись виготовляло 20 тонн повидла щотижня, цього разу стало місцем, де вироблялося мистецтво.

Прорив року

На закинутих фортах І Світової війни МО "Дзиґа" і управління культури та туризму ЛОДА провели перший фестиваль "Fort.missia".

Унікальність його полягає, поперше, в самому місці проведення: старі військові споруди, непролазні лісові хащі, стежки, якими перетинають кордон нелегали, і поєднання різноманітної музики, літератури та лендарту в одному фестивалі - досвід унікальний, задум масштабний, і втілення його було на належному рівні. Музична та літературна "тусовки" є доволі звичними для фестивалів у Львові та його околицях, а от великі фестивалі лендарту в нас все ще залишаються рідкістю.

На фестивальних футболках було написано: "Не стріляйте мені у спину - я художник (музикант, поет)". "Fort.missia" змусила старі військові укріплення спробувати бодай три дні пожити активним мистецьким життям. Вона ж обіцяє бути щорічною.

Втрата року

У серпні після важкої хвороби помер 46річний Сергій Кузьминський, більше відомий шанувальникам як Кузя, ініціатор і фронтмен легендарних "Братів Гадюкіних". Разом із ним відійшло ціле покоління, символ зорієнтованих на свободу першопрохідців української рок­музики початку 1990х. Неповторний тембр його голосу, як і манера виконання дотепних пісень на слензі вперше й на повний голос заявили українцям про те, що з нашою сучасною музикою "всьо чотко".