Іван Гаврилюк, актор, про Львів, кохання та кіно
Київ для нього - рідне місто. Тепер навіть найпривабливіші пропозиції не змусили б його повернутися у Львів. Каже, що це - любов, а любов неможливо пояснити найпоетичнішими словами. Попри те, він мріє зняти фільм про Львів. Адже там "дихає історією кожна цеглинка. Вона вміє говорити, і треба навчитися її чути". Він знайшов формулу для фільмування: "Треба знімати кіно про місто, як про людину, яку ти любиш і хочеш їй сказати гарні слова".
Ми зустрічалися у часовому проміжку: три роки тому і сьогодні. Чи він змінився? Він став спокійним, виваженим. Ми почали бесіду з ліричного вступу.
- Чим Ви живете зараз?
- Я почуваюся прекрасно. Абсолютно щиро кажу. Нарешті у мене на душі наступав спокій у всіх відношеннях. Я осягнув багато істин. Можна знати дуже багато мудрості: життя прожити - не поле перейти, долі конем не об'їдеш... Ти можеш цитувати з екрана телебачення, кіно, знати напам'ять. Але тільки тоді, коли ти пропустиш через своє єство, ти зрозумієш Мудрість. Коли ти піднімаєшся вище, в силу прожитих літ ти на все дивишся з іншого виміру. Твої думки піднімаються на рівні неба. Дивишся на все, і тобі стає смішно. Бо розумієш, що життя це - гра, де всі у щось бавляться. Забуваючи при тому, що у кожній грі є правила. А у нас люди починають виходити за межі поля гри і перетворюються у стихію, якусь абстрактну стихію. Звідси й народжуються зрада, ненависть - усі ті погані речі, які закладені в людині. Люди ж за весь час не змінилися. Всі як були з притаманними почуттями, так і залишилися. Хтось розуміє життя серцем, хтось раціонально сприймає. Всі ми різні. І зараз епоха хаосу у всьому. Колись тато дав мені прочитати книжечку, це було в роки моєї юності. Книга була видана у Львові 1934 року, написала її провидиця Михайлька. Вона дуже багато передбачила: Першу світову і багато чого іншого. Мені тоді дуже сподобалися її слова: і настане час, і буде кінець світу, Людина шукатиме Людину, а знайшовши її, цілуватиме її сліди. От зараз такий час, що серед людей знайти Людину дуже важко. У мене вже впродовж багатьох років є таке коло людей, з якими постійно спілкуюся, мені з ними комфортно. Я збагнув, що тільки тим людям можна робити добро. Тому й мені стало легше, я багато чого знав раніше. Однак, коли ти вмираєш і потім відроджуєшся, у мене так доля склалася, що було таких шість випадків, коли я цілував смерть в уста. Тому я можу так говорити в силу власного переконання, що знайти Людину важко.
- Однак Ви спілкувалися з багатьма відомими особами нашої держави. Які емоції залишилися після спілкування з владними мужами з "Нашої України" зокрема?
- Мені видається, що "Наша Україна" - це партія любителів України, щось на зразок партії любителів пива, любителів жінок, любителів імпотентів чи педерастів. От вони такі і є. Кажуть тепер, що Балога перший з "Нашої України" вийшов. Ні, панове, перший з політради, а потім з "Нашої України" вийшов Іван Гаврилюк. У нас колись про героїв у кіно сказали: ніякий він не герой, тому що без яєць. Тобто нема в ньому чоловічого начала. І цього не видно ні в чому: ні в любові, ні у вчинках. Ходить собі красивий персонаж, але немає він нутра, божих задатків. Так само владці, вони - без яєць. Далі буде гірше...
- Пане Іване, пропоную перейти на іншу тему, на особисте. Пам'ятаєте, розмовляли з Вами та пані Мирославою (дружина Івана Гаврилюка, - "Пошта") у Вас вдома про ваше життя. Воно - містичне. Як Ви наважилися підійти до жінки, яку виокремили із загалу?
- Довго спостерігав за нею здаля, але ніяк не наважувався познайомитися. Не знав, що сказати, як підійти. Тоді мій приятель, який уже мав амурний досвід, порадив: "А ти підійди і попроси, щоб вона тобі розповіла казку. Якщо вона не здивується і відразу почне розповідати - йди за цією жінкою!" Тоді ми жили у якомусь дивовижному світі, скоювали романтичні вчинки... Я послухав товариша. І Мирослава відразу почала розповідати мені казку, зовсім не здивувавшись. А ввечері в інституті були комсомольські збори. Моя Мирослава Резниченко була комсоргом свого курсу і сиділа у президії. Коли дійство закінчилось, я встав, вийшов на сцену, взяв її за руку і на очах здивованої зали повів до виходу. Ми пішли в засніжений парк, багато розмовляли, а наступного дня пішли до Миколайчуків... Це було ніби знайомство з названими батьками. Коли показав Мирославу Іванові і познайомив їх, то Миколайчук відразу забрав мене на кухню і запитав: "Слухай, малий, ти звідки її взяв?" Мирослава була красунею, і Миколайчук це підмітив одразу.
- Утім Іван Миколайчук і Вас одразу пустив у свій світ?
- Заради зустрічі з Миколайчуком ладен був пішки йти зі Львова до Києва. Приїхав я вісімнадцятирічним до Києва. Святослав Максимчук, актор театру ім. Марії Заньковецької, передав пакунок, який я мав передати Миколайчукові. Там насправді від руки було написано, що ми здібні хлопці, яким треба допомогти. До Києва прибули потягом. На залізничному вокзалі взяли таксі і поїхали на кіностудію ім. О. Довженка. У кишені в мене було сто карбованців, фантастичні гроші на той час. На прохідній кіностудії збрехали, що є родичами Івана Миколайчука, попросили дати адресу. І вже через півгодини знайшли потрібну адресу. Ви не уявляєте мого трепету, коли тис на ґудзик на вхідних дверях... На порозі свого помешкання нас зустрів сам господар. Іван був першим актором кіно, якого я побачив зблизька. Відтоді й назавжди закарбувався мені його лик з великими і сумними очима. Ми були зовсім чужими людьми, але Іван мене прийняв, як рідного. Від першої зустрічі здавалося, що знайомі усе життя. Так і поселився в нього надовго. Тепер думаю, який же це феномен...
- Пане Іване, Миколайчук відійшов, а з ним вимір українського кіно канув у Лету... Нині кіно в Україні є?
- Звичайно, що немає. І ще довго не буде. Коли прийде до влади група людей чи один чоловік, який розумний і не втратив совісті, україномовна Людина, котра знає, що кіно - це найвище мистецтво, яке може бути, от тоді можливе зрушення. Це не суб'єктивна думка. Кіно впливає на людську душу, психіку. Кіно або формує людську душу, або ж її плюндрує. Зараз те кіно, що ми бачимо, воно не є українським. Є народ, маси, а у нас - народонаселення, футбольна публіка. Росія своїми талантами опікується. Там культура - інструмент ідеології. Чому прокляті більшовики так довго втрималися? Бо у них було кіно, яке й вливало у маси ідеологію. Наші хлопчики, які керують Україною, крім журналу "Мурзилка", нічого не читали. Звісно, є поодинокі люди, які в Україні не можуть нічого зробити, бо вони - поодинокі. А у нинішніх управлінців ставлення до України, як до сміття. Я закрився і живу сам по собі. Доки не вмер Іван Миколайчук, Боря Брундуков, Осика, Якутович... Зараз такий час, що зараз за 5 секунд з тебе зліплять Христа або зроблять болото. Зараз повсюдно такі речі - чи на сході, чи на заході України. От я приїхав із Західної України. Я ж гордився своїм краєм. Я ж був представником генетичної непокори. А в цей час почути українську мову було неможливо. Так само, як і зараз. Так от я щаслива людина. Живу влітку на хуторі, на якому народився, ходжу, слухаю пташок, думаю, пишу. І розумію, що лише у віршах можу вилити свою душу, свою тугу. Тут вже маску одягти неможливо, як на обличчя чи слова.
"Бувають в світі різні дива:Коли мерзотник і герой,
Коли вельможа та ізгой,
Коли убивця і конвой,
Коли жебрачка і король, сідають разом пити пиво,
Бувають в світі різні дива..."
Іван Гаврилюк на прощання сказав, що зараз читає сценарій фільму. Йому весь час пропонують різні сценарії, але мова у них така важка, що й важко вимовляти тексти... "Побачимо, що вийде з останнього сценарію. Дай Боже, аби все хоч нарешті зрушилося з місця!"
