– Як відбувався відбір і наскільки цих двадцять відібраних імен, на Вашу думку, є справді найкращими у сучасному мистецтві України?

Олексій Хорошко: Якби я бачив всі проекти, які подавали, тоді можна було б скласти більш цілісне враження. А так важко сказати. Спочатку було оголошено, що відбиратимуть десять художників, потім двадцять. Спочатку мав бути задіяним увесь центр і мали представляти по одному проекту, потім умови змінилися: стало двадцять учасників, які представили по два проекти. Я намагаюся абстрагуватися від своєї участі і подивитися на це збоку: чогось такого надзвичайного, такого, що вражало би, не побачив.

– Наскільки ситуація змагання є доречною у мистецтві?

О.Х.: Думаю, що це дурниця. Краще була б просто виставка. Але то ідеологія центру і його справа, як проект організовувати. Мені здається, що було б цікавіше, якби з’явилася повна база всіх поданих проектів, без конкурсу, без спортивного азарту. Просто треба зібрати базу даних про певне покоління і зробити її доступною. Мені було б цікаво подивитися, що робиться в інших містах. Отож, хотілося, окрім проекту в Центрі Пінчука, бачити альтернативу, яка б створювала повнішу картину того, що відбувається в Україні.

– Наскільки такою альтернативою міг би бути “Тиждень актуального мистецтва” у Львові?

О.Х.: Важко сказати. Там зовсім інша ідеологія. “Тиждень” – циклічна, і це дуже добре, подія. Такі проекти важко порівнювати, вони роблять різні справи. Але в будьякому випадку, “Тиждень” – це цікаво і потрібно.

– Наскільки в Україні можна говорити про існування та розвиток актуального мистецтва?

О.Х.: На мою суб’єк­тивну думку, в процесі розвитку актуального мистецтва насамперед бракує якісної критики. Щось відбувається, але немає відчуття цілісного процесу, адже не існує якоїсь, умовно кажучи, мистецької мапи. Нічого, що фіксувало б та об’єднувало поодинокі проекти.

Мирослав Вайда: Мене більше хвилює централізація процесу. З досвіду перебування у Польщі можу сказати, що там це відбувається інакше. В нас якщо ти не мешкаєш у Львові, чи Києві, чи в іншому великому місті, ти опиняєшся поза мистецьким процесом, який і так є доволі бідним в Україні. В Європі в маленьких містах є потужні мистецькі галереї, які проводять цікаві заходи. Звичайно, столиця є центром, але мистецтво не може концентруватися лише в кількох осередках великих міст.Чим їх буде більше у всіх містах і містечках, чим повноцінніше вони існуватимуть і конкуруватимуть у доброму сенсі слова, тим активнішим буде рух, з’явиться процес.

– Ви переконані, що їх є незліченна кількість чи, можливо, це ілюзія, спровокована відсутністю інформації? Адже ніхто зараз не заважає створювати осередки сучасного мистецтва.

М.В.: Я не думаю, що це ілюзія. Зараз, крім мистецького ентузіазму, з’явилася матеріальна база. Вже настав той час, коли всі, хто хотів “майбахи” та “бентлі”, їх купили і тепер готові вкладати гроші у меценатство. Так що при доброму менеджементі нинішній художній процес міг би мати і фінансове підґрунтя.

О.Х.: Хотілося б бачити та провокувати створення цілісного процесу, який мав би прийти на зміну поодиноким ентузіастам. Мені здається, що важливою зараз є комунікація критики із тими, хто продукує процес. Зараз ця ланка не працює. Крім того, процесу бракує безперервності. Існує певний розрив між поколіннями.

М.В.: Ми не є зараз на такому піку, як в добу Ренесансу. Поодинокі художники, то поодинокі. Що ж робити? Але хотів повернутися до питання про децентралізацію. Я щойно повернувся з Одеси, де кілька місяців тому відкрився “Артцентр”. Фантастичний галерейний простір із великими виставковими площами, аріхтектурно цікавий. Подібний центр існує у Вінниці.

О.Х.: У будьякому випадку відбулися певні зміни в позитивний бік. Принаймні процес іде, хоча хотілося б, щоб він був динамічнішим та масштабнішим.

М.В.: Таких акцій, як “Тиждень актуального мистецтва”, має бути багато, і вони мають бути якісними. В нас, у Львові, ніби багато відбувається різних виставок та проектів, але більшість із них говорять мовою позавчорашнього дня. А люди, які не заангажовані у ці процеси, сприймають це як сучасне мистецтво. В нас всі називають себе художниками, зокрема ті, хто з горідстю мав би іменуватися ремісниками. Добрий ремісник – це також дуже потрібна людина. Але в нас всі, на жаль, художники. А як на мене, художник, це той, хто має що сказати, про що сказати і сказати це сучасною мовою. Ми самі себе намагаємося обдурити, але збоку ця наша вторинність все одно помітна.

– Завжди кажуть, що Київ нікого не хоче до себе підпускати. Чи відчули Ви, що Київ є закритим містом?

О.Х.: Чим більше буде з’являтися мистецьких осередків та проектів в інших містах, тим відкритішим буде Київ. Звичайно, він все одно – столиця, де накопичено найбільше грошей. 90% того, що продається, продається у Києві.

М.В.: Але Київ не складаєтсья тільки з киян. Я сказав би, що Львів важче пускає, ніж Київ. Не думаю, що зараз Київ є надто закритим. Проте поза Києвом бракує і грамотних кураторів, і фінансування. Але в нас відбувається процес не пафосний, не штучний, а такий, як він є. І ця його правдивість підкуповує. Звичайно, хотілося б, щоб усе було кращим, грамотнішим, ширшим, але знову ж таки – самих проектів має бути більше. Якісь Свята пампуха, Свята шоколаду витягують багато державних грошей. Звичайно, вони також повинні відбуватися, але вони тільки розважають публіку, більше нічого. Натомість поляки мають безліч мистецьких проектів і конкурсних, і позаконкурсних. Вони фактично є безперервними. І це підняло рівень польського сучасного мистецтва за останні десять років на дуже високий рівень. У нас це поки що борсання. Маємо надію, що воно перетвориться у добре плавання.

– Розкажіть, будь ласка, докладніше про свої проекти в PinchukArtCentre.

О.Х.: Я представив два проекти: “ЛосАнджелес­1” (2008) та “ЛосАнджелес­2”. Це медійні проекти, які ідеологічно спрямовані на роз’єднання питання суті та форми. Йдеться про втручання масової культури, коли штампи виходять на перший план, закриваючи суть питання.

М.В.: У мене теж два проекти. Це інсталяція “П’ять років зими”, яку я предаставляв у Львові під час проекту “Артдепо”, де використав природні матеріали, а також відеопроекцію. Це моя безмежно довга зимова візія, напівсон. Другий проект – фіксація проекту “Стріни пам’яті”, який я робив під час “Тижня актуального мистецтва” у львівському бомбосховищі, фото та відеофіксація цього перформансу.