Вікторія Лук’янець, оперна співачка, про львівських друзів, рок-н-рольну доньку та порнографію на сцені

Після її дебюту в Метрополітен­опера Франко Дзефіреллі захоплено вигукнув: "Я знав лише трьох справжніх Травіат. І ця - одна з них..." Блискуча кар'єра українки Вікторії Лук'янець на оперних сценах світу налічує вже майже два десятиліття. Але вона завжди знаходить час для концертів на Батьківщині. Тиждень тому Вікторія Лук'янець знову виступила у Львові - у "Реквіємі" пам'яті Ірини Маланюк. Наступного ранку, коли "Пошті" пощастило поспілкуватися зі співачкою, вона все ще перебувала на хвилі емоцій цього неймовірного концерту.

Вранішню репетицію їй довелося проспівати буквально а капела, а вже невдовзі вийти на сцену для виступу. До речі, як і решта солістів, Вікторія Лук'янець виконувала партію у "Реквіємі" Джузеппе Верді вперше.

- Так, мені навіть здається, не лише історія нашого спілкування, але й цього виступу пам'яті легендарної оперної діви почалася ще десять років тому. Тоді, в січні 1999го, я вперше співала Травіату в Японії. І несподівано мені зателефонував дуже відомий віденський критик та модератор музичних програм Крістоф Вагнер­Тренквіц. "Вікторіє, ти ж українка? Чи могла б заспівати на святкуванні 80річчя Ірини Маланюк... у неї вдома?" - запитав він. Але я тільки в той день мала прилетіти з Японії і просто з летовища поїхала у 18й район Відня, де мешкала Ірина Маланюк. Так я вперше побачила цю гранд­даму, унікальну жінку і не менш унікальну співачку, видатну особистість, про яку, на жаль, так пізно дізналися в Україні.

На тому ювілейному вечорі була присутня вся австрійська еліта. А мене Ірина Маланюк попросила заспівати українських пісень. І я виконувала "Ой де ти підеш", "О, милий мій"... Після цього вона підійшла до мене і сказала: "Вікторіє, я вже багато чула про Вас. У Вас буде велике майбутнє!"

На жаль, потім ми не бачилися. Стан здоров'я Ірини Маланюк погіршувався, і вона майже повністю відмежувалася від людей. Але ту єдину нашу з нею зустріч я не забуду ніколи.

- Думаю, що вона відіграла в цьому дуже значну роль. Але найголовніше для кожного - це робота над собою. Працювати потрібно дуже багато, я говорю про це передовсім тим, хто молодший за мене. Навіть тут, у Львові. Адже, як сказав один із відомих, "ніщо не змусить зробити ніжку маленькою, а серце великим". Думаю, справжньою місією людей мого віку, які вже реалізували себе, є сьогодні дати поштовх наступному поколінню, щоб ця ниточка не розірвалася.

- У Львові мені завжди співається чудово. Навіть тоді, коли довелося виступати на площі Ринок, а спека була 36 градусів (сміється). У цьому місті, в цій стародавній красі якась особлива енергетика. А ще приємно, коли мене так тут зустрічають, коли є людина, котра до дрібниць продумує моє перебування, буквально носить на руках. А у Львові така людина є, це директор компанії "ДікАрт" Ігор Сидор, з яким давно приятелюємо.

Адже співаки - як діти, їм найменша деталь може зіпсувати настрій на весь день, а відтак і виступ. Колись про це гарно написав Паваротті у своїх спогадах: як йому принесли перед спектаклем геть суху курятину, і він змушений був давитися нею. Такі нюанси не прикрашають життя співака, в його житті дрібниць не буває. Звичайно, на сцені збираємося зі силами, але ефект уже не той.

- Зо п'ять днів тому новий директор Віденської національної опери Домінік Мейєр в інтерв'ю Австрійському радіо сказав, що окремо режисерських концепцій для нього не існує. І навіть наголосив на тому, як часто вони абсолютно не відповідають музиці, щобільше - шкодять співакам. Працювати потрібно над тим, щоб усе функціонувало як єдиний загальний механізм, щоб на першому місці виникало взаєморозуміння, особлива атмосфера між співаком і диригентом, наголосив Мейєр. Я була просто вражена цими висловлюваннями.

Ви ж знаєте, я сама не проти "режисерського театру" і чимало в ньому зробила: і канкани на сцені танцювала, і на шпагат сідала, і лежачи співала. Єдине, проти чого виступаю - це порнографія на оперній сцені. От коли в останньому сезоні в Копенгагені Віолетту на сцені роздягають: на балу у Флори Альфред буквально зриває з неї дуже красиву сукню і вона залишається в білизні, нехай і дуже красивій, але це негліже - я відчувала себе буквально голою. Проти такого я протестую. Театр - це, вибачте, не публічний дім. Інша справа, що співаки бувають різної фізичної комплекції. Добре, як сказали, що мене такою можна на сцену випустити. А що робити співачці з трохи пишнішими формами? Як має вона себе почувати?

- Вокалістові потрібно невпинно стежити за собою, дотримуватися режиму, працювати над собою. Співак повинен бути здоровим, берегти не лише горло, але й шлунок. Тому я займаюся бігом, йогою, прогулянками, дотримуюся здорового режиму харчування, п'ю багато зеленого чаю. Але насамперед - це молитва. Наш оберіг, наша медитація - те, що допомагає нам жити на цьому світі.

- Я зараз і у Відні, і в Інсбруку, і в містах Швейцарії, Іспанії, і в Копенгагені, і - чим особливо тішуся - в Україні... Слава Богу! 27 листопада мала чудовий концерт у столичній Національній філармонії, 2 грудня виступала в "Травіаті". І, до речі, це була перша моя Травіата в Києві!

- Так, а в Києві досі ні! Уявляєте? Двадцять років співати її на всіх сценах світу, і жодного разу - в рідному місті. Насправді, планувала заспівати "Цареву наречену", адже це був колись мій дебют - саме 19 листопада. Але в планах театру спектакль був поставлений на тиждень раніше, коли я ще ніяк не могла прилетіти до Києва, і тому погодилася на "Травіату" 2 грудня. Як згодом з'ясувалося, це було на краще, адже через карантин скасували всі вистави.

- Зараз я живу бельканто, живу музикою Верді загалом. І невипадково, адже всі ми готуємося до 2013 року - двохсотліття від дня народження видатного композитора. Думаю, що в моєму репертуарі до того часу обов'язково з'являться "Сімон Бокканегра", "Луїза Міллер", "Трубадур", увесь ранній Верді. Навіть мій останній виступ у Львові продемонстрував, що я до цього готова

- І хліб, і торти. І борщ варю, і вареники дуже смачні ліплю, я їх "сонечками" називаю. А в Італії, в Сорренто мене навчили робити надзвичайно смачний апельсиновий торт - він тепер мій "коронний". Як же без цього? В мене ще й повний дім квітів, вони також щоранку потребують уваги і турботи.

- Та не дуже (сміється). Дарина - то наше диво Господнє, індивідуалістка, живе своїм життям, своїм світом. Їй уже двадцять один минув, навчається на філософському факультеті, вже здобула ступінь бакалавра з відзнакою, зараз у магістратурі. Щоправда, з цим не так легко, бо з'явилися зовсім інші життєві інтереси: якраз минув рік, як вона з трьома хлопцями заснували свою рок­групу. Вже дійшли до чвертьфіналу австрійського конкурсу.

- Та співає, хоча й у зовсім іншому стилі. Зараз повернулася з Мюнхена в захваті від концерту "Yes". Яка енергія, яка праця! "Бачиш, - кажу я їй, - що таке live, що таке досвід. І тут зовсім не важливо бути молодим".

- Рідко, дуже рідко. Але захотіла займатися вокалом. Улітку почали з вокалізів, вправ, а закінчили "Нормою" Белліні. Арія "Casta Divа" захопила її особливо. Отож, прислухається до маминих порад усе більше і більше. Якось навіть сказала: "От мине в мене цей рок­етап, і я ще буду співати в опері". Поживемо - побачимо.