Надія Кос, вдова Анатолія Кос-Анатольського, про невідомі сторінки біографії свого талановитого чоловіка

Початок грудня у Львові ознаменувався концертами й акціями, присвяченими столітньому ювілею Анатолія КосАнатольського - однієї з найпомітніших і найколоритніших постатей Львова середини ХХ ст. Глибоко закорінений і своїм родоводом, і вихованням у середовищі галицької інтелігенції, він, тим не менше, більшу частину життя змушений був змагатись і пристосовуватись до радянської дійсності: окрім ліричних пісень та хорів, найбільш відповідних до його обдарування, писати прославні твори про партію, як депутат Верховної Ради УРСР займатися справами, далекими від мистецьких уподобань...

Незважаючи на складні обставини, йому й тоді вдавалося зробити чимало корисного і для національної ідеї, і для тих, хто її сповідував. Чимало із цих подій було вже описано у спогадах сучасників та дослідженнях, присвячених митцеві, а деякі поки що так і залишаються "поза кадром". Про окремі невідомі сторінки життя маестро, про цікаві моменти згадує для "Пошти" його дружина Надія Кос, хоровий диригент, викладач Львівського державного музичного училища
ім. С.Людкевича.

- Насправді таких справ було безліч, Анатолій Йосипович постійно дбав про те, щоби підтримувати українську культуру. Але один випадок запам'ятався мені особливо. В селі Карові на Сокальщині довгі роки, аж до смерті в 1912 р., був священиком відомий український композитор Віктор Матюк. До цього села Анатолій Йосипович мав особливий сентимент, бо там парохом був його родич Орест Сиротинський. І от одного разу, вже за радянських часів, він приїхав до села провідати дядька і зайшов на цвинтар. Минаючи чудового колись пам'ятника Матюкові - янгола з крилами, що схилився в жалобі, помітив, що, за "модою" радянського часу, янголові відбили голову. Він кілька разів обійшов його та й задумався, що можна зробити. А тим часом вийшли люди з церкви і як зауважили, що на цвинтарі коло пам'ятника Матюку якийсь чоловік крутиться, то вирішили, що це прийшли взагалі його знести, як у ті часи часто й траплялося. Люди збурились і вирішили захистити фігуру на могилі композитора, хоч і понівечену. Але коли Анатолій Йосипович заговорив зі священиком, то зрозуміли, що це чоловік не з "органів", а КосАнатольський до них звернувся: "Люди, я не хочу нічого злого тут зробити, я навпаки думаю, як відновити пам'ятник". І таки надумав: приїхав до Львова і попросив свого знайомого, скульптора Михайла Дзиндру, доробити голову янголові на пам'ятнику. Дзиндра допоміг - відновлений пам'ятник стоїть і до сьогодні. Та відомо, що для збереження творчості Віктора Матюка Анатолій Йосипович зробив не тільки це...

- Ви, мабуть, маєте на увазі обробки КосАнатольського заборонених чи просто не бажаних за комуністичних часів творів, написаних або священиками, або емігрантами, або взагалі митцями, оголошеними комуністичною владою "націоналістами"?

- Матюк був власне одним з таких. У його пісні "Родимий краю" далеко не все могло подобатись тогочасним ідеологам, хоча колись вона постійно входила до репертуару найвідоміших солістів, у тому числі й Соломії Крушельницької. Тож Анатолій Йосипович зробив хорову обробку пісні, і її почали виконувати чи не всі хори - як професійні, так і самодіяльні. Таким чином він багато творів повернув в активний репертуар, бо з іменами їх первинних творців ніхто ніколи б не дозволив їх виконувати.

- Анатолій Йосипович, напевне, був обдарований ще й особливою інтуїцією, притаманною талановитим митцям. Чи допомагала вона йому і не лише у творчості?

- А таки допомагала! Ось ще одна дуже цікава історія. Якось ми приїхали до Гребенова, куди на літо ще перед війною мала звичай з'їжджатися інтелігенція і де Анатолій Йосипович мав будиночок. Одного разу пішли ввечері прогулятись, відійшли трохи від Гребенова і побачили невеликий насип. Анатолій Йосипович роздивився його, замислився і говорить: "А це може бути могила князя Святослава". Бо він, як адвокат за своєю першою освітою, і взагалі, як людина, яка цікавилась всіма гуманітарними науками, а вже передусім - історією, добре знав події далекого минулого в Україні.

А ще був людиною дії: надумав - зробив. Повернувся з Гребенова і звернувся до свого приятеля і сусіда, Олексія Ратича, також колишнього адвоката, а потім знаного археолога. Ратич зібрав експедицію, провів розкопки у вказаному місці, й справді виявилось, що це могила князя Святослава. Тепер там поставили чудовий пам'ятник, а почалося все із інтуїтивної здогадки Анатолія Йосиповича.

- Він був справжнім джентльменом. Ніколи не демонстрував своїх слабкостей, не нарікав на здоров'я, навіть коли дуже погано себе почував. Пригадую, як він уже в останні місяці свого життя лежав у лікарні, і коли вранці приходив його лікар, доктор Кияк, і запитував: "Як Ви себе почуваєте, як спали?", Анатолій Йосипович завжди відповідав: "Чудово! Прекрасно!" Я врешті не витримала і запротестувала: "Нащо ти так говориш, адже це не так, ти ж себе цілком не почуваєш добре!" А він мені на це відповів: "Ачого я буду про це всім говорити?"

Дуже любив людей і за найменшої змоги їм допомагав. Як депутат від Дрогобицького округу, він повинен був щомісяця їздити до Дрогобича і вислуховувати скарги і прохання своїх виборців. І от збирається він на чергову зустріч, а я прошу: "Анатоль, може б, ти не їхав? Дивися, ти ж так недобре чуєшся, і дорога тяжка". А він мені незмінно відповідав: "Але ж мене люди чекають, я не можу їх підвести". Був великим оптимістом, умів цінувати красу, а який мав дар промовця - це пам'ятає ще багато львів'ян.

- У нас збереглася фотографія: 30 вересня 1983 р. (композитора не стало 30 листопада того ж року - "Пошта") Анатолій Йосипович у Карпатах, замислений і сумний. У той день він накидав на нотному листку мелодію зі словами "Гори ж мої, гори". Це, мабуть, був його останній мотив. Бо потім ще працював над редакцією Арфового концерту і дуже поспішав, щоб встигнути віддати рукопис до видавництва. А свій перехід в інший світ дуже точно передбачив у одному із віршів - адже був не лише композитором, але й поетом. І у віршах, які тільки тепер стають відомими і навіть записаними - Богдан Козак читав їх у програмі "Невідомий КосАнатольський", збереженій на компакт­диску, - розкривається дуже багато його потаємних думок і почувань.

Розмовляла
Любов Кияновська

До теми

Дві музи, дві сестри

До 100річчя А.КосАнатольського, яке стало справжнім святом для всіх, хто любить українську музику, солістка Львівської філармонії Лілія Коструба разом з піаністкоюконцертмейстером, заслуженою артисткою України, професором ЛНМА ім. М.В.Лисенка Ярославою Матюхою підготували нову сольну програму з вокальних творів композитора. З великим успіхом цей вокальнофортепіанний дует виступив в одному з концертів фестивалю з нагоди ювілею композитора.

Для А.КосАнатольського, яскравого мелодиста, вокальна музика не була "лабораторією стилю". Це - храм його душі, голос серця одного з останніх романтиків ХХ століття. Лілія Коструба, перейнявши естафету у пропагуванні українського мистецтва від легендарної Марії Байко, разом з Ярославою Матюхою (яка, до речі, багато співпрацювала і з Марією, і з тріо сестер Байко), майстерно відтворила всю гаму почуттів та настроїв чарівних вокальних мініатюр. Ансамбль співачки та піаністки у відтворенні загального характеру музики, тонких, мінливих нюансів почуттів, звукових барв був бездоганним. Ювілею композитора Лілія Коструба присвятила не лише цей концерт: вона упорядкувала та видала солоспіви КосАнатольського, які входять до її репертуару. Майже всі вони прозвучали в концерті - і добре відомі, як­от "Солов'їний романс", обробки народних пісень, і зовсім не знані, які існували до цього часу лише в рукописах.

Справжнім відкриттям для багатьох стала ще одна грань обдарування А.КосАнатольського - поетичний талант. У концерті прозвучали його вірші та не менш поетичні фрагменти з листів, які з яскравою емоційністю представив слухачам актор Національного академічного українського драматичного театру ім. М.Заньковецької Роман Біль. У залі лунали рядки, в яких міститься квінтесенція його життя й творчості: "Який чудовий світ, коли його кохаєш!".

Окрасою цього музично­літературного вечора стали сольні інструментальні інтермедії: у виконанні заслуженої артистки України Оксани Рапіти та не менш відомого львівського піаніста Мирослава Драгана прозвучали фортепіанні твори А.КосАнатольського. Особливу атмосферу, яка панувала цього вечора, задала "увертюра" - вступне слово професора Олександра Козаренка, вченого, композитора і піаніста, який багато робить для вивчення спадщини А.КосАнатольського та її пропагування.

Лідія Ніколаєва-Максимчук