Дослідник і художник Олесь Нога про вік, геніїв та халепи

Для львівського дослідника, мистецтвознавця, художника Олеся Ноги основоположною у житті стала теза Моцарта: "Коли хочете, щоб вас розуміли й шанували, не створюйте речі богемні, бо вас просто не зрозуміють. Краще дайте людям 50 відсотків божественного та 50 того, що вони у змозі сприйняти. І не виключено, тих 50 відсотків їхнього уможливлять для них усвідомлення того, що ви хотіли їм дати". Саме достукатися до сучасників, аби вони хотіли не лише хліба й видовищ, а й пізнавати - себе, дійсність, культуру, - поклав колись собі за мету завжди привітний, усміхнений, позитивно налаштований до людей і до світу блискучий графік (автор і учасник багатьох виставок та оформлювач численних книжок) та науковець­першовідкривач забутих величин української культури Олесь Нога, чиє ім'я відоме і на загальнодержавному рівні.

Однак для нас, що знають Олеся Ногу енну кількість часу, важать не його відзнаки, нагороди, відомість, а той непереможний оптимізм, яким від нього віє, його душевне тепло та вміння завжди бути цікавим. Днями наш приятель Олесь Нога відсвяткував 50річчя. Це й стало приводом, аби вкотре зустрітися - уже на сторінках "Пошти".

- Дуже тішуся, що дожив до стількох років. На щастя, не належу до тих, хто спалив себе у віці 20 - 30 років і кого сьогодні за їхній прорив у науці або ж мистецтві вважаємо геніями. Слава Богу, я той період минув і можна спокійно жити і працювати далі.

- Вважаю це цілковитим абсурдом. Людину можна назвати генієм тільки, коли її вже нема, бо тоді її працю реально можна порівняти з тим, що зроблено до неї. Тобто для таких окреслень необхідна дистанція часу! Для мене сьогодні цілком очевидно, що є багато людей, які працюють у тій сфері, що і я, творять геніальні речі, але про них ніхто не знає.

- Часто від якихось формальностей або інших другорядних речей. Скажімо, був такий учений зі світовим іменем Віктор Петров, який переконливо доводив безперервність культурогенезу на теренах України, відкрив низку важливих пам'яток й інше. Однак коли ми готували довідник науковців, то включити його туди не мали права, бо однією із вимог присутності в цьому виданні була наявність наукового ступеня (мінімум кандидата наук), якого у цього чоловіка не було. Інший показовий приклад - львівський мистецтвознавець Андрій Дорош, який для української культури робив просто геніальні речі. Це був унікум, який досліджував і кінематограф, і живопис, і графіку, і сучасне авангардне мистецтво, й інше. Однак для офіційної науки він важить небагато, попри те, що багато із нас зверталися до цього чоловіка по ту чи іншу інформацію, якою він володів достеменно.

- Ні, це трапилося випадково, тому що я не був потрібен як художник. Свого часу вигравши у Москві Всесоюзний конкурс на орнаменти для керамічних підлог, я почув від дирекції Львівського керамічного заводу, де працював, що коли ще раз стану переможцем у схожому конкурсі, то мене виженуть з роботи. Мовляв, навіть звичайну плитку цього підприємства беруть і битою, то для чого докладати титанічних зусиль, аби впроваджувати у масове виробництво плитку з орнаментами, що їх пропоную? Відтак, коли мене запросили на роботу до Інституту народознавства НАН України, я вже не вагався. З іншого боку, дослідженням почав займатися ще й тому, що не було інформації, яка мені була потрібна. Скажімо, мені треба було знати, хто збудував Львівський театр опери та балету. У всіх довідниках писали, що збудував архітектор Горголевський. Однак коли я підняв архітектурні плани, то виявилося, що йдеться тільки про проект. І треба було десять років, аби я знайшов, що Львівську оперу збудував українець Іван Левинський. Навіть більше - фірма Івана Левинського і він сам спроектували майже усі львівські будинки початку століття. Тобто я завжди шукаю те, що мене хвилює. Скажімо, коли читав про світовий авангард, то просто не вірив, що в Україні не було геніїв у цій площині, а відповідно до всіх офіційних довідників УРСР в Україні просто не було авангарду. І я мав слушність.

- А я паралельно все одно малював. Добре знав історію мистецтва, те, що всі великі художники - від Леонардо да Вінчі та Мікеланджело і до Архипенка - займалися теоретичними проблемами, а тому свої життєві колізії сприймав органічно. Тим паче, що і в малярстві, і в науці завжди робив тільки те, що мені було цікаво. Слава богу, що в Інституті народознавства таку можливість справді маю. Скажімо, ніколи не цікавився мистецтвом абсурду, яке було виправдане у певних історичних реаліях, але сьогодні, як на мене, нонсенсне

- Безперечно, просто в науці ця епатажність дуже делікатна і має цілком інше підґрунтя. Щодо мене, то епатую цілком випадково. Скажімо, коли видав книжку про "отца русского футуризма" Давида Бурлюка, закцентувавши, що він - українець із Харківщини, козацького роду, що веде свій родовід від українських козаків, та й сам ніколи не зрікався української культури, намалював величезну кількість картин на козацьку тематику й завжди наголошував: " Я - український козак", пів­Львова зі мною не віталося, бо це, мовляв, я понаписував суцільні бздури. То можеш собі уявити мою радість, коли за десять років у Києві відкрилася велика виставка Давида Бурлюка, яка підтверджувала написане мною. Як і від того, що у ньюйоркському журналі "International Art", у статті про російське мистецтво було акцентовано: засновниками абстракції у світі (мистецтва, що повністю диктувало моду в ХХ столітті) є два художники з України - Давид Бурлюк та Василь Кандінський.

- Унікальна кожна більшою чи меншою мірою. Просто залежить, на що звертати увагу, як цю унікальність сприймати. Мені завжди було особливо цікаво відкривати світи загублених українців. Скажімо, добре відома у світі законодавиця моди Соня ТерДелоне. Єврейка родом із Одеси, яка все своє свідоме життя прожила в Парижі і яка, активно використовуючи у творчості українські мотиви, вважала себе українським митцем. Недаремно після її смерті польські газети писали: померла видатна українка Соня Делоне, на українськості якої наголошували й французи, лише ми нічого не знали про цю небуденну постать. Або Наталя ГудимЛевкович, яка працювала в Росії, Франції та Італії. Народившись у Києві, в родині українського дворянина та представниці роду Бахметьєвих, вона з дитинства чула про українські проблеми. До речі, на кошти її родичів було збудовано нинішній Національний музей у Києві, її дядько десять років був губернатором цього міста. Згодом одружена з нащадком гусара Давидова (до речі, є фото, де вона бере шлюб із росіянином в українській церкві і в українських строях), будучи на вершині ієрархії російського дворянства, вона не відійшла від української культури, а, навпаки, на основі української вишивки створила мистецьку стилістику, яка відома у світі як супрематизм. Простіше кажучи, абстрактне мистецтво, побудоване на співставленні різноманітних колористичних плям - фігурних, орнаментальних та інших. Чи згадаймо Івана Косиніна, який закінчив найвідоміші консерваторії світу і, окрім того, ще задовго до Сальвадора Далі - у 1911 році - створював графічні роботи, що за ідеєю та концепцією були сюрреалістичними. З різних предметів він будував людські голови, фігури, тобто - свідомо чи ні - став предтечею сюрреалізму. То хіба він не вартий, аби його ім'я пам'ятали? Або ж Мирон Труш (син художника Івана Труша), який у Львові організував першу хокейну команду в Україні "Україна" (за яку відсидів у Сибіру і потім виїхав до Польщі). Є оцінка діяльності Мирона Труша його видатним батьком, який писав: "Я усе життя мріяв, щоб про мене писали так, як пишуть про мого сина". А що знаємо ми про цього чоловіка сьогодні?

- А цей світ не менш цікавий! Хто знає, що наше місто посідало одне з провідних місць на початку формування усіляких спортивних рухів у ХХ столітті? Так, львів'яни одні з перших в Європі почали розвивати такий вид спорту, як аеробіка - гімнастика під музику. У Львівській консерваторії вже у 1910 році були заняття з ритмічної гімнастики, тоді як світ почав активно розвивати аеробіку тільки у 50 - 60 роках ХХ століття. Перший хокейний матч на території Польщі та України за всіма правилами канадійського хокейного спорту відбувся у Львові у 1909 році, тоді коли в Європі хокей поширився тільки на 10 - 20 років пізніше. Показник, що в хокейній збірній Польщі, яка була третя у світі у 30х роках, з шести гравців троє - львів'яни. Вартує уваги також, що перша хокейна маска в такому розумінні, яка вона є зараз, була теж створена у Львові, в хокейній львівській команді "Україна" Миколою Скрипієм. З австрійського шолома і дроту він змайстрував маску, тому що мав травми обличчя, яке треба було якось захистити. Прототипом тієї маски, правда, з певними модифікаціями, послуговуються усі воротарі світу. І таких деталей силасиленна.

- Я б їх попередив, що як би вони не стереглися, все одно, коли працюватимуть на дослідницькій ниві, потраплятимуть у ті чи інші халепи. Свого часу нині покійний Тарас Драган сказав мені, що оскільки пишу такі книжки, то маю бути готовим, що люди завжди матимуть до мене претензії. До цього, звичайно, звикнути неможливо, але треба розуміти, що так завжди є. Коли відстоюєш певні позиції, то повинен розуміти, що є люди, які ті позиції заперечують, і права бути останньою інстанцією ні в кого не існує. Залишається тільки сподіватися, що саме твій погляд на ту чи іншу річ був правильним...