Хай там як, але старий Павло Кандзюба та його пришелепкуватий син Стецько минулого суботнього вечора у театрі імені М. Заньковецької на прем'єрі вистави "Сватання на Гончарівці" за Г. КвіткоюОснов'яненком у постановці головного режисера театру Федора Стригуна сподобались мені найбільше.

І справа аж ніяк не "у Кандзюбиній худобі" чи в інших "привабах", які за сюжетом бачить у комбінації "Стецько + Уляна (Наталя Боймук)" її мати Одарка Шкурат (Лідія Остринська), а у найбільш яскравих, як на мене, того вечора акторських роботах - народного артиста України Бориса Міруса та молодого заньківчанина Василя Коржука. Хоча глядачі тепло реагували на гру всіх задіяних у дійстві акторів ( особливо, окрім уже названих, на Степана Глову (Прокіп Шкурат), Ярослава Муку (Йосип Скорик) та Назара Московця ( Олексій).

Написане понад 170 років тому "Сватання на Гончарівці" зайвий раз потвердило - класика таки вічна. А окрім того, три години показу народних українських звичаїв, кумедних ситуацій, пісень і танців. І ще мораль, яка не старіє: "З грошима і Стецько шанується як розумна людина, а він, по правді, - Стецько". Бо, як не крути, сподівання, що до того, у кого не всі вдома", ті "всі" таки посходяться - марне. У виставі здоровий глузд бере гору, але у житті, на жаль, далеко не завжди.

"Сватання на Гончарівці", попри класичний сюжет ("чесна дівчина Уляна кохає бідного парубка Олексія, проте на перешкоді їхньому щастю стає бажання матері видати доньку заміж за багатого Стецька") - дуже українське ментально, - розповідав журналістам Федір Стригун напередодні прем'єри. - Ми любимо свої болячки, любимо страждать, плакать, жаліться. Самі придумуємо собі проблеми, щоб поплакати над ними й пожалітися. І виходить такий абсурд. Треба встати й зупинитися. Адже й так зрозуміло, як треба жити! Ні, ми довго поплачемо, постраждаємо, де страждати, може, й не треба. І коли Одарці світить Кандзюбина худоба, і коли їй шкода Олексія, і він їй дуже подобається, вона його любить. Але якби ще худоба! І вони плачуть. А збоку так смішно. А взяв би Олексій молота, та одігнав усіх... Мабуть, ми тому й бідні, що дурні. А дурні тому, що бідні. І нема на то ради. І в "Сватанні на Гончарівці" це дуже чітко прописано. Дуже Стецьків у нас багато з'явилося. Куди не глянеш, всюди є свій Стецько. Але переконаний - треба борсатися, працювати, боротися..."

Декорації до "Сватання на Гончарівці" створив народний художник України Мирон Кипріян, музику (а виконував її наживо заньківчанський оркестр) - Сергій Рудей. Народні пісні підбирав особисто Федір Стригун. Танцювальну частину вистави курувала Олена Балаян, вокальну - Оксана Ржепецька. До Нового року "Сватання на Гончарівці" у рідному Львові заньківчани покажуть ще тричі - 15, 20 та 25 грудня.