Архів Марії Савка-Качмар

Марія Савка-Качмар, "Маю гідність, мету і відвагу, або Шабля Олени Степанівни" (шамот, ліплення, 2008). У скульптурному портреті дружини Романа Дашкевича стрій важить не менше, аніж обличчя цієї унікальної жінки.

У середині червня, якраз у час повернення до Львова праху генерал-хорунжого Армії УНР Романа Дашкевича, у творчій робітні шанованого львівського кераміста та скульптора Марії Савки-Качмар відбулися дивні речі. Увійшовши пізнього вечора до майстерні, де кожен предмет до болю знайомий, художниця раптом гостро відчула чужу присутність. Здригнувшись від несподіванки, звела очі і зустрілася поглядами з Оленою Степанів (Степанівною, як її називають і досі, дружиною Романа Дашкевича, старшиною Української галицької армії), над скульптурним портретом якої (першим в Україні) на прохання родини Калинців працювала останніх півроку.

Очі керамічної Олени Степанівни (а реальна жінка відійшла з життя ще 1963-го року) були настільки живими, промовистими, що в Марії Савки-Качмар мурашки побігли по тілу. Не затримавшись у власній майстерні ні на мить, художниця поспішила геть, і їй здалося, що чує позад себе швидкі впевнені кроки. Містика  також була у тому, що дзвінок про час прибуття останків Романа Дашкевича пролунав саме тоді, коли художниця з відчуттям - нарешті, знайшла те, що треба - поставила роботу остигати після випалу у печі.  Сьогодні Марії Савці-Качмар здається: саме у її робітні після довжелезної розлуки тоді зустрілися зболені душі цих двох великих аристократів україн­ського духу...

Коли йдеться про скульптурні портрети авторства Марії Савки-Качмар (а художниця зробила їх близько тридцяти - серед них митрополита Андрея, що його встановлено на почесному місці у Національному музеї у Львові, папу Івана Павла ІІ та інших ), то маємо до справи з мистецтвом особливим. Цей творець не бере великий готовий об'єм матеріалу і не відсікає зайве, як услід за Мікеланджело учив своїх учнів великий француз Огюст Роден. А як гончар глечик, виліплює фігуру (продумавши її у голові до найменших деталей) фактично з порожнечі, перетворюючи форму простору на символ. Свого часу наш знаменитий співвітчизник Олександр Архипенко акцентував, що у мистецтві форма порожнього простору має бути не менш значущою, аніж значення форми твердої матерії. Марія Савка-Качмар прийшла до цього автономно: предмет, якщо його знищити, залишає своє місце незайнятим, або, інакше кажучи, обмежене чітким обрисом. Ось цей обрис, незважаючи на трудоємкість роботи,  художниця створює віртуозно...

"Я для себе вивела певну формулу, - ділиться роздумами Марія Савка-Качмар. - Аби скульптура  стала живою, потрібно бути закоханим у натуру, навіть коли ліпиш ворога. Треба настільки прототип полюбити, вивчити, відчути, аби навіть із закритими очима бачити, як ковзне по ньому промінь світла, як цей промінь заломиться чи сховається у тінях".

Саме через те, що вона максимально вживається у кожен образ, до найтонших нюансів намагається відчути усі можливі порухи його душі, не боїться експериментів і уникає самовивищування, її герої спроможні на безпосередній діалог із глядачем, чого позбавлені подекуди навіть дуже майстерні ззовні скульптурні роботи інших авторів. Як свого часу Іван Севера, який перш, ніж виліпити погруддя Івана Франка (одне з найзнаменитіших таких погрудь, що зберігається нині у Національному музеї у Львові), три роки, шукаючи, рисував на цю тему, а саму роботу зробив за три дні, так і Марія Савка-Качмар не шкодує часу і зусиль, аби знайти потрібний ракурс.

Дехто дивується - а для чого? Адже сьогодні інші часи, скульптурні портрети славетних уже мало кого цікавлять. Хоча, можливо, проблема в іншому - чимало скульпторів продовжують підходити до своєї роботи так, як підходила до неї радянська система: що вищий пам'ятник Ленінові (сьогодні - це може бути будь-хто з історії України), то більше за нього заплатять. І байдуже, що, незважаючи на зовнішню схожість з прототипами, ці роботи внутрішньо мертві.

Марія Савка-Качмар виходить із того, що її скульптурні портрети мають бути живими. І штучно тут нічого не вдієш. Моделюючи простір, наповнюючи його світлом, вона прагне втілити в матеріалі не м'язи, а душу. А для цього уже потрібні не лише технічні навички, знання науки об'ємів, пропорцій, кольору, а й авторська мудрість, уважність, щирість, воля. А ще - працелюбність та терпіння. І всі ці якості цій художниці притаманні.

"Іноді мене запитують, а яке значення має сьогодні скульптурний портрет? - знову слово Марії Савці-Качмар. - Та, на жаль,  ніякого. Бо якби митці розмовляли його мовою, пропонували суспільству цей портрет не через те, що за нього платять, а тому, що це напрочуд цікава і добра форма виразу, ситуація була б інша. Але я вірю прекрасному портретистові Еммануїлу Миську, який, уже знаючи, що відходить в інші світи, квапився наробити портретів сучасників якомога більше. Незважаючи на те, що багатьох із тих людей уже також сьогодні немає, завдяки талантові Миська видається, що вони поруч. А скульптурний портрет - мистецтво, яке справді потрібне".