"Явище актуального мистецтва, без сумніву, є потрібним і цікавим, - розпочала відкриття персональної виставки живопису Ігоря Романка у галереї "Зелена канапа" її куратор Олеся Домарадзька. - Однак чи буде це цікаво дивитися моїм дітям, не знаю. Натомість те, що показує Ігор Романко, його роздуми над вічними цінностями, висловлені у кольорових символах, у геометрії, що проникають до свідомості глядача, перетворюючись на ідеї, викликатимуть інтерес незалежно від часу".

І це справді так, попри те, що львівський художник Ігор Романко не купається у кольорах, не насичує площини творів численними образами, не женеться за новітніми окресами часу. А навпаки - зводить предмети до знаків, простір до площини, бароковість людського світосприйняття до аскетичності і, на перший погляд, навіть дещо сухого лаконізму. Однак маючи талант і добру освіту (і справа не лише у закінченому свого часу навчанні у Львівській національній академії мистецтв, а й у плідній практиці в майстерні львівського живописця Бориса Буряка, самоосвіті тощо), Ігор Романко перетворює власний підхід до малярства не лише у власну характерність, а й у формулу образотворчості, яка вигідно вирізняється з­посеред інших. Відтак твори Ігоря Романка не збивають з ніг темами, способами їх подачі чи чимось іншим. Але їхня позірна простота дозволяє реально відчути як глибину думки, так і живописного мазка.

"Чи можна намалювати увесь світ на клаптику полотна? - сказано про художника в анотації до виставки. - Або чи можна зобразити час? А позачасовість? Ігор Романко саме той художник, який усе це може. Він зумів вивести свою формулу в образотворчості, не відкидаючи глибини коріння... У його творах рівновага - рівна золотому січенню, спокій - рівний нірвані, колір - рівний чистоті натурального пігменту зі сієнської глини, небесного кобальту чи кіновару на гладенькому левкасі часів Візантії. Та й загалом, його творчість співзвучна з традиційним іконописом. Тільки образом для Романка стала сама природа і вся її ідеальна структура".

А щодо емоційності робіт цього художника, то дуже гарно про це зауважено в часописі "Аура": саме самотність є домішком до емоційної складової кожного полотна Ігоря Романка. "Вона (самотність) всюди - у відсторонених пейзажах, побачених з такої висоти, коли антропоморфні дрібнички вже не видно, в сумних натюрмортах, в очах св. Миколая і Григорія Сковороди на бездоганних левкасах". Упізнаваність живопису Ігоря Романка у стилізації і декоративності, у "відстороненому погляді людини, яка вбачає щемну незамінність маленької деталі, з якої складається ціле".

А в коментарі "Пошті" художник зазначив: "Сьогодні я знаю одне: коли виникає потреба самоідентифікації, варто просто зупинитися і прислухатися до себе. Сковорода недаремно казав: "Пізнай себе і пізнаєш увесь світ". Зі мною це сталося, коли перестав бігти і намагатися творити, як інші. Власне творче обличчя - це результат не лише освіти та практики, а й ось такої зупинки..."