Романа Кобальчинська, завідувач відділу “Карпати” Музею народної архітектури і побуту України, про те, як зберегти те, чого вже немає

Уміння дивуватися, як на мене, одне з найважливіших. Саме до розряду таких особистостей і належить Романа Кобальчинська. Однак вона не лише здатна захоплюватися прекрасним сама, але спроможна здивувати будького іншого.

- У Музеї народної архітектури і побуту України в Києві. Завідую відділом "Карпати". Сорок років життя присвячено народній творчості, дослідженню звичаїв і обрядів. Мною створено дванадцять унікальних інтер'єрів Закарпаття, Буковини, Гуцульщини. В цьому - моє життя.

Коли заходжу до музею, у свої хатки, то в мене, знаєте, таке відчуття, що це, власне, мій світ. Так само, як і наша хата в Ходорові. Ви можете побачити тут картини відомих львівських і київських художників, багато обрядової символіки. Таке ж і в мене на роботі. Все зводилося до того, щоб достеменно вивчити народний інтер'єр. І мені це вдалося у 1970х роках. Тому що вже невдовзі, у 80х, за радянської влади настав отой добробут в лапках. Особливо на Гуцульщині та Буковині, коли люди почали дороблятися, виготовляти й купувати величезну кількість сувенірів. Але одночасно нищили старі хати й будували нові двораки. Втрачалася традиційна народна культура, те багатство, яке було закладено в кожній хаті.

Хіба можна забути дивовижні зустрічі з відомими майстрами? Наприклад, на тій же Гуцульщині із Семеном Корпанюком. Приходжу, а він сидить на ґалєрії та ріже свій таріль. І думає довго­довго над кожним взірцем. Питаю в жінки, скільки так пан Семен буде сидіти. "Та часом, пані Ромцю, і дві години, - відповідає вона. - Але то так твориться. У нас у житті все прилаштовано для того, щоб добре вирізьбити таріль чи шкатулку, то Семенкові треба добре голову посушити. Тому я все мушу підлаштовувати. Видите в мене на ґанку дошки так вишурувані, що є на що сі подивити. В іншої жінки в хаті нема так чистенько, як у мене на ґанку. Бо там Семенко працює. Я навіть курок не тримаю. Бо курка така негарна, може піти і, вибачте, накакати. А Семенко цього не любить. За яєчками мушу йти на базар до Косова. А Семенко, знаєте, такий делікатний і так любить у всьому порядок, що я на грядках цибульку під шнурочок саджу. Бо він любить вийти в городчик, подивитися, і йому має бути все рівненько. І так у всьому було".

Знаєте, це - такий дивовижний світ. Я майже у всіх регіонах України побувала. Й оце традиційне наше село зараз страшенно нищиться. Цивілізація губить сутність нашу. Інколи серед ночі пробуджуся і переді мною, неначе кадри з кінофільму, проносяться дивовижні люди наші. Особливо жінки з такими трагічними долями.

- Наша біда в тому, що нема єдності. Ми не маємо віри. Ми не маємо одної мови. Якщо люди моляться однією мовою, то Господь більше прислухається до такої молитви. Я так думаю. Працюючи зараз із багатьма молодими етнографами, можу порівнювати. Це - вже інше покоління. Я завше з прихильністю ставлюся до молодих. За натурою є оптимісткою. З віком змушую себе бачити гарне в людях. Стараюся не чути того, що мені не подобається. І себе на такий лад налаштовую. Але дивлюся і бачу, що сучасній молоді в пізнанні етнографії бракує основи.

Мені легше, бо народилася у дивовижній родині. У мене надзвичайна мама. Вона - прекрасна вишивальниця. У неї чудовий голос, вона так прекрасно співала. Моє дитинство було дійсно казковим.

Як кажуть: де народився, там і пригодився. І то є трепетне відчуття рідної землі, яке має дуже глибинне коріння...

Мені деколи говорять: Романо Романівно, як ви помітили такий­то елемент в інтер'єрі? А я собі думаю: Боже, це ж так просто. Як цього можна було не помітити. Коли тільки заходжу в хату, завжди кидаю погляд на традиційні місця: піч, піл, покуть, стіл. Дивлюся відразу на образник. Чи рушник вивішено на куток, чи він наморщений, зав'язаний червоною биндою (стрічкою - "Пошта"), чи прив'язана паперова квітка? Розумієте, кожна жінка, якщо вона господиня, обдарована відчуттям краси. Вона оздоблює хату. Я не ідеалізую українське село, бо були хати капарні. Бо була жінка така, а була сяка. Але всі чомусь рівнялися на ту, котра вміла штудерно прибрати свою хату. Казали: ідіть он до тої, бо там так мудро повикладувані верети та ліжники, що є на що подивитися. Тому при створенні інтер'єрів першочергово акцентую увагу на якомусь моменті. Скажімо, коли приходять в музей у Києві й заходять в гуцульську чи буковинську хату, то я вмію так заставити їх образами та народними символами, щоб відвідувачі побачили і зрозуміли сутність того гуцула чи буковинця зі села Кочурова чи Коритного. Закарпаття ж представлене хатою села Рікіти. А ось бойки - це зовсім інше. Високі, аскетичні гори. Землі мало. Тому в основному доробіток - це ліс і тваринництво. Але яка велич у тому інтер'єрі!

- Якщо говорити правду, то всі мої книжки у спальні під ліжком. Тому що просити, аби надрукували, мені не хочеться. Може, діти мої колись доробляться і видрукують. А зараз треба викласти все бодай на папері. Адже зрозуміла, що втрачаю дорогоцінний час. Тому вважаю своїм святим обов'язком побачене в 1970х роках принаймні описати, а вже друкування... Набридло тинятися з простягнутою рукою. Бо зараз також ходжу і збираю ще й на іконостас XVII століття із села Камера Закарпатської області до своєї церкви в музеї. Найняла туди художника, але... Я науковець і відповідаю за достовірність цього іконостасу. В часи войовничого атеїзму він був повністю знищений. Церква до нас потрапила в такому стані, що довелося довго відновляти. А всередині інтер'єр треба було починати з нуля. Мені вже важко, адже давно на пенсії. Але не маю права не зробити той інтер'єр. Тому й відклала всі свої книжки.

У мене ж готова до друку книжка про чудову жінку­лемкиню, яка має подібну долю до моєї. Ірина Добрянська теж етнограф. Вона зібрала унікальний матеріал, зокрема розписи лемківських хат. Це - великі за обсягом матеріали, які я викупила в 1970х роках. Ірина ще за совєтської влади була переселена, КГБ весь час її мордувало, прослуховувало лекції. Кагебісти хотіли знищити той матеріал, щоб ми, українці, забули землю, яка належала нам під Перемишлем. А мені хотілося б, щоб вони світ побачили.

Також підготувала книжку про символікообрядові свята - "Українське обрядове печиво". Але в мене нема часу на оце бігання. Якби знайшлася людина, яка б цим зайнялася, то я б з радістю передала їй ці клопоти.

І знову таки: інша проблема - музей. Ще не добудована експозиція "Гуцульщина". І я повинна це робити. Тому, якщо не зроблю... Не кажу, що незамінних людей немає. Але я бачила ті хати на їхньому родинному місці. Виділа того гуцула, котрий сидів на високому горбі. А я його питала: "Пане Василю, чому не йдете вниз до дітей?" На що він відповідав: "Пані Ромцю, нащо мені в доли іти, як тут, на горбі, так близько до Бога. Так, тяжко зимою, вовки виють, і я вию. Але як прийде весна, як чічки позацвітають - який запах! Боже, з полонинки вітер віє. Та мене би з того горба, з цеї царинки, танком би ніхто не зсунув!" От яка, знаєте, велика любов. І яка там була хата. І зараз я у ній роблю інтер'єр. То що маю відволікатися та витрачати час на біганину? А як мене не стане, то хто то доробить?..