Щось у житті львівського живописця Ігоря Гапона таки змінилося, бо в його творчості (виставка якої днями відкрилася у галереї "БонТон") за останній час стало більше сонця, життєрадісності, оптимізму.

"Причина, що впливає на загальне враження від останніх робіт цього митця - використання ним фіолетової барви, - аналізує експозицію на прохання "Пошти" мистецтвознавець Олесь Нога. - Саме цей колір, який Ігор Гапон завжди чомусь ігнорував, насичує його твори особливим світлом, м'якістю, погідністю, які додають їм особливого чару. Взагалі Ігор Гапон серед львівських художників художник особливий. Він один із небагатьох, хто, зберігаючи традиції львівської школи живопису, відданий праці на пленерах, звертається до побутового жанру і хто виставляється майже щороку".

Свого часу випускник тоді ще Львівського училища прикладного та декоративного мистецтва ім. Івана Труша та Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва, Ігор Гапон відразу заявив про себе як фахівець у царині іконопису та станкового малярства. Сьогодні, дуже комфортно внутрішньо почуваючись між цими двома берегами, художник схильний вважати: саме Гуцульщина як тема, якій не зраджує уже багато років, є для нього найбільш цікавою і найбільш затишною.

"Колись Гнат Хоткевич писав, що коли потрапив на Гуцульщину, то як роззявив від подиву рота, то аж шість років його не закривав. Для мене цей стан характерний уже чверть століття", - ділиться думками Ігор Гапон, який, потрапивши вперше ще юнаком на Гуцульщину, а саме до Космача, саме на Великдень, занімів від барвистості гуцульських костюмів, писанок, говірки, характерів і закохався у цей край назавжди. Сьогодні, заходячи дедалі глибше в гори, художник любить відвідувати ще не торкані цивілізацією місцини, де стоять столітні хати і де люди щиріші, світліші, дитинніші, ніж ті, що користуються благами сьогодення. Відтак його чесний і теплий живопис не лише вкарбовує у пам'ять світ, що зникає, а й гріє серце, душу, стимулює шукати співзвуччя на ранніх стежках свого і чужого дитинства чи юності, звертає увагу на потребу збереження того, що сьогодні, на жаль, втрачаємо.

"Століття тому в Галичині зародився пленеризм, у культивуванні якого особливо відзначилася мистецька школа Олекси Новаківського, - спілкується із "Поштою" доктор мистецтвознавства Ростислав Шмагало (саме завдяки йому рік чи два тому Ігор Гапон став учасником пленеру на Закарпатті, після чого у його творчості і виник фіолетовий колір). - Попри усі "ізми", які подарувало історії мистецтва ХХ століття, явище пленеризму існує донині. Й Ігор Гапон є його пристрасним сповідником. Цікаво те, що він один і той же мотив (скажімо, копиці чи селянської хати) може художньо досліджувати енну кількість разів у різну пору дня, року, внутрішнього душевного стану тощо. І це йому анітрохи не набридає. Щоразу твори виходять інші. Але важливо, що, попри те, що Ігор Гапон сакралізує предмети, його цікавить не стільки сам предмет, скільки духовне ставлення до нього і його внутрішня духовна суть".

А в анотації до каталогу творів Ігоря Гапона Ростислав Шмагало написав: "Згадаємо, що ні Гоген, Ван Гог, ані інші не перевтілилися у невідворотних співців селянської чи аборигенної культури, якби не прагнули до цієї ролі. У більшій мірі це сталося з Ігорем Гапоном, який надав особистісних граней традиційному мотиву.

Розкиданий світ речей, без надуманої музейної рафінованості та етнографізму, вносить у полотна Гапона свій самобутній лад. Світ людини виступає злагоджено динамічно, але із відтінком ностальгії. Столітні хати відходять разом із останніми господарями. Сила ідеї, а не формотворчих засобів творить загальний стрій карпатського циклу, нехтуючи стилістичними умовностями "ізмів".